Розділ «Частина друга»

— Сироту? А я? І ти це говориш так спокійно? — Стриб скаженів, ледве стримуючи себе. — Ти віддала онуку та доньку великих безсмертних якимось невдахам? Прості смертні виховували та ростили в цьому жалюгідному світі мою дитину, мою єдину доньку? Ти — божевільна ревнива жаба, жінко, а не велика Магура!

Стриб закрив очі, він ледве стримував гнів, щоб не вбити зараз ту, заради якої ще пару годин тому був готовий умерти.

— За що, Птахо? Скажи мені, за що? Я тебе так любив. І досі ще… — вклякав, розуміючи, що всі слова про кохання зараз падають у безодню, тому стогнав, як тяжко ранений звір: — Як ти могла, кохана? Як могла?

— Ти мене зрадив! Ти мене зраджував завжди, — мов наконечник стріли, слова впивалися в мозок.

— Чим, скажи мені, чим? Тим, що настільки кохав тебе, що боявся, чи тим, що не витримував інколи твоєї сили, розсудливості, правильності і втікав до подібних на себе — не таких ідеальних. Птахо, зірко моя, та пожежа, що зветься коханням до тебе, мене просто спопеляла. Так, я втікав до інших жінок, але тільки до їхнього тіла. А моя душа? Вона завжди з тобою. І навіть тепер частинка її залишається при тобі.

Перевів подих.

— Що? То ти пожежі боявся? А Мальва, хто вона? Це лишень іскорка чи ні? — Птаха жорстоко посміхалася. — А чому ти не спитаєш, чи боліло мені, коли я дізналася, що простій смертній ти зумів подарувати щастя материнства, а мені, яку ти начебто обожнюєш, — ні. Розмову завершено. Якщо і далі діятимеш такими ж методами, то не бачити тобі Мальви ніколи.

— Ти не можеш. Не можеш. Ти не така, Птахо! Це жорстоко. Я мушу поговорити зі своєю донькою. Куди ти її відправила? Вона тут, у цьому місті, правда? Вона ж не вміє користуватися отим вашим ключем, він може її вбити, як темну.

— Ні! Не вб’є, і вона може. Ми з нею це вже не раз робили, бо з Чорнобогової чари вона не пила і йому обіцянок не складала. Так, вона донька темного, але не темна. Бо вона ще й дитина своєї матері, простої смертної.

— Що? Ні, Ні! Чуєш, Птахо! Вона насамперед моя донька, вона онука самого Мора! Чуєш, жінко, по-доброму прошу! Поверни доньку. Куди ти її заслала, у Яроворот?

І Птаха не втрималася. Говорила, говорила, говорила, звинувачувала, кричала… Наче хотіла враз виштовхати разом зі словами всі свої болі та жалі, вилити кохання із серця, очиститися і втриматися не могла. Зламалися всі гальма, все котилося кудись згори в провалля — і нікому нічого доброго це не обіцяло.

10. Помста

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» — промовляла його свідомість голосом Птахи. Це була не просто битва, то починалася війна.

Ще ніколи йому так не боліло. Майже задихався від того болю. І найгірше, що то не фізичний біль, боліло геть в іншому місці. Здалося — помирає. Та, кого найдужче кохав і, попри свою теперішню ненависть, продовжував кохати, зрадила. Підло, підступно, вишукано, довершено. О, вона завжди все робила довершено…

Коли це сталося між ними і чому? Кохання перетворилося на ненависть. Пригадує, мов крізь пелену, її слова — колючі, болючі, мов гостре каміння, що влучає простісінько в душу, наче то хтось чужий, а не його Птаха їх вимовляла. Наговорила всякого, довела до шаленства. Голову наче закутала пелена люті. І він уже не контролював себе. Не пригадає зараз, як це сталося. Він ударив Птаху одним з тих проклять, які вражають навіть безсмертних і які відомі не всім безсмертним, тільки тим, хто безсмертний не в одному поколінні, і ті заклинання передаються з роду в рід. Так-так, він готовий був її в той момент вбити. Ті заклинання заборонено застосовувати, але зараз байдуже, що йому буде за це, він стояв на початку якоїсь страшної та небезпечної дороги, звідки не вертаються, тому що… Тому що вона тепер ніколи не стане його, а що потім діятиметься з його життям без неї — то вже дрібна історійка. «Птахо! Птахо! Чому? — простогнав всередині смертельно ранений звір. — Сама напросилася, сама». О, яка вона була лиха та прекрасна в тій своїй люті: очі горіли вогнем, щоки палали безумством, слова ненавистю. Називала його вбивцею, зрадником, ґвалтівником. Звинувачувала, мстила, як проста смертна жінка. Чому, чому, Птахо, ти раніше це шаленство в собі стримувала? Воно ж таке справжнє і несамовито прекрасне. Якби ти хоч інколи дозволяла собі ставати простою жінкою, а не еталоном, богинею, то чи подумав би зрадити тебе? А вона говорила-говорила-говорила. І про те, що то він убив її батьків. Невже не пам’ятає Арату та Світ Чотирьох Сонць? Але він справді не пригадував того світу, бо скільки їх було, тих випалених ущент світів. А Птаха вперто стояла на своєму — пильно дивилася в очі одним з тих своїх поглядів, коли брехати несила. Він не пригадував. Вона напосідалася. Запитувала, чому тоді, коли він ґвалтував її світ, залишив живою маленьку семилітню дівчинку, придавлену поламаним возом? Чому не добив її? Якби ж то знати! Інколи на нього находило, так на нього — на Стрибога, жорстокого та безжального, посеред бою заповзало в серце якесь шаленство, і він робився милосердним до ворогів, до друзів, до простих смертних, яких він завжди недолюблював, навіть коли став Стрибом, нічого з тим вдіяти не міг. Така слабкість тривало недовго, і Стрибог знову перетворювався на немилосердного та жорстокого.

Приклав руку до грудей, усередині в шаленому танці гупотіло серце. Закрив очі, намагаючись приборкати той ґвалт. Натомість стало ще гірше, бо голову заполонили барвисті картинки — мальви в Яровороті під вікном, перса його Птахи, які пахли завжди вітром. Шовк чорного волосся між пальцями, шелестіння пелюсток-вуст, присмак ванільний від поцілунків. Божевілля, жодна з тих смертних дуреп її не замінить, уже пробував не раз, а вона… Вона того не розуміла, його тілесні зради — тільки тілесні і не більше, одна з глупуватих спроб мати життя без неї, без її тіла. Ненавидів себе за таку аж нестерпну залежність від жінки. А Птаха? Вона йому цього не простить, не простить закляття, яким він її ледве не вбив. А може, і вбив, того він не знає, бо хтось в останній момент вихопив тіло жінки з-під його носа, ставлячи надійний захист. Це міг зробити тільки хтось дуже сильний. Стриб рятівника не впізнав. Та й був настільки лютим, що майже нічого не усвідомлював. Відразу зрикошетило й потрапило в один з островів у Світі Єдиного Бога. Здається, Японія чи щось таке? Було байдуже, хай! На тому острові нічого ж цінного немає — хіба що якась мільйонна шопта смертних ідіотів, які й так помруть рано чи пізно, виконуючи типу велику місію. Ага, місію вони виконують! Живуть одним днем, місіонери срані.

Він — не тільки покинутий, а й вишукано одурений тією, яку обожнював, заради кого був готовий геть на все — тільки б вона того захотіла. Свароже, як вона могла, як вона так могла! Батько його попереджав, жінка годиться тільки для ліжка, а коли їй дозволити керувати долями та світами, вона стає навіженою, зухвалою, впертою та свавільною. От і Птаха! Помстилася — вишукано та достоту досконало. І ті світлі ще щось темним закидають! Сімнадцять літ ховати від нього його доньку, знати сімнадцять літ, що у її коханого є дитина, яка росте без батька. Як не дивно, він добре пам’ятав матір Мальви — горду, вперту, вольову. Вона так йому нагадувала Птаху, але мала в серці забагато самопожертви, щоб надовго залишатися його, і до всього — була смертною. Дитина, його донька. От ім’ячко дібрали. Цікаво, чия ідея? Напевне, Птаха постаралася. Любила жінка мальви! І він також їх любив, вони від ніжного доторку його Птахи ставали особливими. Мальва — як квітка. Ну, що це за безсмертна з таким ім’ям? Цар-Мати точно так по-дурному власну онуку ніколи б не назвала. Та хай, бо це не найгірше. Донька його ненавиділа, читав то в її очах. Але він ніколи не посмів би проти власної дитини зробити щось підступне. Це все Птаха, Птаха. Нечувано — дитину безсмертного, онуку безсмертного, правнуку безсмертного виховували якісь прості смертні йолопи з отого дурнуватого міста, обтиканого кам’яними левами, у Світі Єдиного Бога.

Стрибог стояв на Високому замку і дивився на Львів. Він зневажав це місто, його мешканців, себе в ньому. Те місто посміло з майбутньої темної безсмертної почати ліпити світлу. Батько б його зрозумів і підтримав. Він поверне собі Мальву, щоб йому це не коштувало! Зараз її слідом йдуть найкращі батькові помічники, вони наздоженуть. Але на що заслуговує це місто? На смерть — болісну і повільну.

Підняв руку на рівні очей, розчепірив пальці. Говорив сам до себе, була п’ята година ранку, коли ще тільки-но сіріє, порожньо, смертні сплять:

— Що тобі подобається більше, Стрибоже, буревій, смерч чи вода, щедро приправлена тифом або холерою? А може, щось інше придумаєш, більш гуманне, але більш жахливе?