Розділ «Частина друга»

— Птахо, дай мені спокій, — говорила наче через пелену, здається, дерев’яним голосом. Аж не впізнавала сама себе. — Перестань втручатися в моє життя. Ти зараз тут зайва, невже цього не розумієш? Що я, не маю права поцілувати того, хто мені подобається?

Господи, як вона тепер пояснить звичайному хлопцеві, що то за одна з дурнуватим ім’ям Птаха вештається її квартирою?

Та Птаха, схоже, ігнорує слова Мальви. Вона дивиться тільки на Святослава. Мальва і собі повертає голову до хлопця. Дивно, але той не злякався і навіть не здивувався несподіваній появі чужої жінки в кімнаті. Звісно, він міг подумати, що то Мальвина сестра чи якась родичка, тобто божевільна родичка.

— Відійди від неї, чуєш? Востаннє попереджаю.

Святослав криво посміхається. Міцніше стискає руку Мальви. Від того доторку дівчині ще дужче хочеться лишатися з ним, розумним, тактовним, талановитим, її, таким справжнім та закоханим, з ним і подалі від трохи ненормальної Птахи. Святослав пригортає її рукою та шепоче на вушко:

— Мальво, серденько! Дівчинко моя! Я кохаю тебе! А ця жінка тут зайва. Давай проженемо її або… Або… О, так, це навіть краще. Ти підеш зі мною, куди я тебе покличу? Підеш?

Потім Мальва сама собі не змогла пояснити, що тоді на неї найшло. Їй враз стало байдуже і до батьків, і до Птахи, і до примарної місії безсмертної, був тільки солод його губ на її устах, дотик його руки і її готовність йти за ним на край світу, тільки щоб ще раз відчути подих його уст на своїй шкірі. Уста до уст… Звичайно, вона скаже: «Так». Спокійний голос Птахи випереджає її на півмиті, і недоказане так і застрягає всередині:

— Не смій її зваблювати, Стрибе! Тим паче — цілувати. Навіть для темних це занадто, ти ж не збоченець, — у голосі, крім ярості, дзвенить ще щось, схоже на помсту та сарказм. — Мальва — твоя рідна донька. Наказую тобі волею Сонця і Місяця вернути назад Обміну, доброю волею те зробити, сльозами вітер обмити, полин з душі забрати, подобу справжню прийняти.

Щось ляснуло в повітрі після сказаного і… Наче хтось з доладно збудованого будинку з красивими вікнами з видом на океан, кольоровою веселковою дахівкою, розкішною терасою витягнув одну-однісіньку цеглинку, та цього виявилося достатньо, щоб перетворити дім на купу сміття. Святослав відсахнувся від Мальви після почутого. Мальва здивовано витріщилася на хлопця. «Про якого такого батька говорить Птаха?» Славко ж тільки на пару літ старший від неї.

Та… Чар зачав опадати додолу зі Святослава, і Мальва бачила, як світлячки-зорі злітали з його рамен, голови, рук, ніг додолу, стаючи ледь помітними, проектуючись, складаючись пазлами в ту картину, яка так вразила Мальву в майстерні Святослава, — «Автопортрет з полином».

Рішуче до них підійшла Птаха.

— Картина на стіні. Обміна переді мною, вітер по спині, ватра угорі, коловраєм заклинаю, словом сильним очищаю, — заговорила-заторохтіла ледь розбірливо.

А тоді шарпнула до себе ошелешену почутим й побаченим Мальву, відтягнула від того, що залишилося після Святослава, на безпечну відстань, загородила собою. Мальва перелякано зажмурилася, переосмислюючи щойно побачене та почуте. Боялася дивитися на того, хто чи що зараз мав явитися перед ними після того, як мана впала. Той чар розвіяла Птаха. Схоже, обмінчук, як його називала Птаха, не пручався. Нарешті зважилася, підняла очі на Святослава й обімліла, замість нього перед нею стояв зовсім дорослий чоловік, трохи, може, молодший від її тата, високий, чорноокий, коротко стрижений, красивий і разом з тим… Вона впізнала його. Коли вперше грала на своїй дримбі, бачила того чоловіка у своєму видиві.

Чужинець заговорив незнайомим голосом, не Святославовим:

— Що ти сказала? Вона…

— Вона твоя дочка. — Птаха говорила спокійно та впевнено. — Я брехати не вмію — ти це знаєш. Ліпше змовчати, аніж говорити неправду. І вона — майбутня безсмертна, твоя донька та онука великого Мора, великих темних. Донька, яка народилася випадково від жінки, яку ти зараз і не пригадаєш, у тебе ж їх стільки було!

— Що тут відбувається? — ледве пролепетала Мальва, вона не могла зрозуміти одного: — Дядьку, ви хто? Птахо, що ви зробили зі Святославом?

Птаха не зводила очей з чоловіка.

— А ніякого Святослава, Мальво, ніколи не було. Точніше, він є. Пригадуєш майстерню художника Святослава і його автопортрет? Справжній Святослав на ньому. Я тільки-но зачула запах полину — відразу здогадалася, в чому справа. Цей пан — великий маніпулятор. Обміну зробити доволі легко, темні цим грішать часто. О, так! То легко: слід позичити, тобто силою відібрати, подобу людини, а саму людину перетворити в якийсь предмет — ложку, тарілку, горня. О, Стрибог у нас естет, любитель прекрасного. Скористався картиною. А зараз познайомся з ним ближче, Мальво. Перед тобою великий маніпулятор, вишуканий спокусник та досконалий знавець темної магії — Стрибог, великий темний, син володаря темного світу. Я так зрозуміла, це твій новий Вчитель від них. Пригадуєш, ти запитувала — «Коли вже нарешті з’явиться?» Маєш тобі, явився — не запилився. І як вишукано. Ти майже капітулювала перед його чарами, без бою. Бачиш, Мальво, у темних свої методи знайомства з майбутніми безсмертними, особливо жінками. Закохати, звабити… Я знала, що так станеться, тому була напоготові.

— Але хіба так можна чинити? Це неправильно! Це ж облуда, це ж… — Мальва дивилася розгублено то на Птаху, то на Стриба.