Безсмертні

-Це не відповідь! Ти виконав завдання? – він взяв мене рукою за плече, глибоко зазирнув у очі.

-Я не зміг…

Престон відвернув свій погляд. Ми простояли мовчки півхвилини.

-Через годину чекаю у своєму кабінеті! Відпочинь трохи. – Еквідж не кричав, не був здивований, відпустив моє плече і рушив назад до будинку.

Вартові зрозуміли, чим закінчилася моя поїздка. Не стали навіть втішати, вони знали, як тяжко мені зараз, і не хотіли напосідати. Я стояв напроти маєтку, не міг зрушити з місця. Усі, крім Еллі, розійшлися займатися своїми справами. Дівчина вовтузилася на ґанку розчаровано споглядаючи на мене. Раптом чорнявка почала повільно наближатися, вона йшла так неохоче, ніби хтось пнув її в спину. Вона не хотіла мене зараз бачити, але щось штовхало, наказувало їй приголубити, заспокоїти мене. Еллі міцно схопила у свої обійми. Не відпускала декілька хвилин. Вона лише промовила, що все буде добре, а потім покинула самого надворі. Досі не міг зрушити з місця. Простояв у такому незручному стані цілу годину, прислуховуючись до співу пташок, споглядаючи на небо, роздумуючи над подіями минулої ночі.

Я зайшов до кабінету Престона, присів у крісло. Еквідж устав з-за столу. Попрямував до вікна. «Невже я такий йому огидний, що він не може і глянути на мене?»

-У тебе немає іншого виходу, окрім як повернутися назад та закінчити розпочате! – промовив він, дивлячись крізь вікно на подвір’я.

-Але я не можу цього зробити… Не можу вбити… – тихо відповів.

-Ти можеш вбити, це твоє призначення! Ти народився з цим у крові! – продовжував стверджувати.

-Ви не розумієте…

-Не розумію? – трохи почав лютувати суворий наглядач. – Це ти ще не встиг зрозуміти, як важливо те, що робимо! Ми зберігаємо душі цим людям! Ми рятуємо їх! Усе своє життя я захищаю смертних! Ми надаємо їм право жити у мирі та злагоді. Ти ще не уявляєш, наскільки все серйозно, але, повір мені, колись зрозумієш. А поки все, що тобі доручено робити– виконувати справи, для яких ти існуєш…

-Ви не бачили цю дівчину… – ледь чутно промовляв. – Її життя не солодке. Вона не має батьків, працює цілими днями, аби допомогти іншим. Авері – гарна людина! Не заслуговує на такий кінець!

-Тільки не кажи, що спілкувався з нею!

-Ні, я півдоби спостерігав…

-І ти гадаєш, що знаєш про неї все? – з подивом зиркнув на мене Еквідж. – Моя тобі порада: коли завтра знову намагатимешся її вбити, не думай про те, яка вона людина! Думай, що роблячи свою справу, допомагаєш людству і їй у тому ж числі!

-Що ви таке кажете! – не стримався й підійшов до нього. – По-перше, я не полечу туди знову. По-друге, я досі не можу повірити, що своєю справою ми комусь допомагаємо. Я не робитиму цього!

-По-перше, якщо не зробиш ти, то вимушений буду віддати твоє завдання іншому, адже час іде, а в нашому випадку, чим раніше – тим краще!

-Ти не посмієш! – лютував я.

-А по-друге, певен ти знаєш, що наша справа важлива, та не маєш бажання собі у цьому зізнаватися. Довірся мені – ми робимо добро, хоч у це важко повірити. Таке життя! Воно не лише веселе, іноді воно сповнене тяжких обов’язків…

-Я не буду…