Розділ «КОРОТКІ ПОВІСТІ»

І ось він на сцені Вільхівського клубу.

Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.

У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі — Гаврюша з гармошкою.

Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.

Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали «знаємо», інші — «розкажіть». Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:

— Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?

— Яку тобі нада? — конкретно спитав Гаврюша.

— А яку ви знаєте?

— Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…

— Ну, ось заграйте яку-небудь.

Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.

Він притупував ногою. У залі плескали.

— Ще? — питав Гаврюша. — Може, «яблучко»?

— Ні, ні! — зупинив його Курочка. — А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?

Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:

— Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.

Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.

— Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! — крикнув дід Саня.

Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.

Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів: