Розділ «СМЕРТЕЛЬНИЙ КРУЇЗ»

— Я перейду до каюти Максима, — байдуже відповів Ігор.

Андрій, Ігор і Сашко взяли Настю на руки і поволі понесли її до каюти, де вона ще недавно жила зі щасливим хазяїном яхти, хазяїном кількох фірм, хазяїном самого життя, як йому здавалося…

Слідом ішли вкрай пригнічені, перелякані, заплакані Оксана й Наталя.

Настю ледве вклали на ліжко — яхта вже добряче гойдалася, і тіло дівчини важко було втримати, стоячи на підступній, хисткій підлозі корабля. На нещасну Настю накинули її напівпрозору вечірню сукню… Потому всі вийшли з каюти, де тепер, до прибуття в порт, мало лежати тіло.

У коридорі, коли яхта несподівано сильно лягла на бік, друзі насилу змогли втриматися на ногах. Оксана і Наталя вхопилися несамохіть за хлопців, які зуміли зберегти рівновагу.

— Що це?! — злякано запитала Оксана.

— Очевидно, капітан змінює курс нашого корабля… — сказав Сашко.

— За такої погоди, серед хвиль, шукати людину в морі неможливо… — втомлено мовив Андрій. — Тепер уже пошуки не мають жодного сенсу…

— Піду до каюти, — Ігор говорив неприродним голосом, дивлячись кудись крізь друзів, у простір. — Тільки візьму щось випити…

— Що ти задумав, Ігорю? — тремтячим голосом запитала Наталка.

— Не чіпайте мене! Ніхто! — сердито попередив Ігор. — І не заважайте мені. Інакше я теж до ранку не доживу. А мені ще необхідно з усім і з усіма розібратися…

Усі злякано принишкли, а Ігор, не обертаючись, пішов собі коридором, хитаючись в унісон з яхтою. Друзі лише почули дзенькання пляшок, потім гуркіт дверей, які зачиняв за собою Ігор, клацання замка.

Сашко, неначе збагнувши щось, кинувся вслід за Ігорем. Він підбіг і зупинився перед дверима каюти Максима, в якій зачинився Ігор.

— Ігорю, Ігорю! — гукав Сашко, стукаючи в двері. — Ти чуєш мене? Не зачиняй дверей на замок, я тебе прошу! Не зачиняй!

— Ідіть геть! — почулося із зачиненої каюти. — Геть! Усі!

— Мабуть, йому справді краще побути самому, — сказав дівчатам Андрій.

— До кают-компанії я не піду! — раптом заявила Наталя.

— На верхній палубі вітер і хвилі… — нагадав їй Сашко.

— Ходімо до їдальні, чи як вона зветься на кораблі… — безнадійно мовила Оксана. — Я не можу залишитися на самоті. Мені страшно…

— Так, справді, — поспішив підтримати Андрій. — І попросимо гарячого чаю. Бо так і з глузду з’їхати можна…