Розділ «Глава 8 СОФІЙКА»

— А для кого? — не розуміла Марта. — Продати хотіла?

— Та ні! — скривилася Софія. — Я хотіла допомогти людині. Людині, яка мені подобається.

— Так… — почала про щось здогадуватися Марта. — І хто ця людина?

— Ну, хто… Вован, — зітхнула Софійка. — Ти ж знаєш, він тепер скрізь шукає і в усіх позичає гроші. Я йому грошима допомогти не могла…

— І тому стирила телефон у однокласниці, — засичала Марта.

— Я… я не знала, як йому допомогти! — розплакалася Софія і раптом швидко подалася до туалету.

Там вона довго блювала, потім так само довго вмивалася у ванній кімнаті, ковтаючи сльози і воду заразом. Марта допомогла їй умитися і заспокоїтися, кажучи щось заспокійливе на вухо і поправляючи волосся, яке зовсім розтріпалося. Потім вони обидві мовчки сиділи на килимі, що вкривав більшу частину підлоги в кімнаті Марти, і думали кожна про своє. Нарешті Марта побачила, що її подруга більш-менш заспокоїлася.

— Що мені тепер робити? — витирала останні сльози Софійка.

— Мобільник де? — натомість запитала Марта.

— У мене вдома, — судомно зітхнула Софія. — Я його заховала.

— Ще не віддала Вовану?

— Ні, після того обшуку в класі я не наважилася, — призналася Софія. — Я просто тепер не знаю, що з телефоном робити.

— Карочє, — накрутила на палець пасмо волосся Марта. — Ти завтра, при всіх у класі, кажеш, що взяла телефон. Ну, так вийшло, скажеш, йо-пе-ре-се-те! І віддаси його Оксані.

— Ти що?! — злякалася Софія. — Ні! Я просто помру! Вона мене вб’є! Мені триндець…

— Та я тебе прошу, який триндець, — Марта вже опанувала себе і могла говорити звичним зверхнім тоном. — Вибачишся. Скажеш, що якесь затьмарення найшло.

— У мене й направду якесь затьмарення було… — знову схлипнула Софійка.

— Так, усе, годі, — твердо мовила Марта. — Ми вирішили. Крапка. Не треба тут соплі пускати. Нічого тобі не буде. Ходімо, тобі треба випити міцного чаю.

Наступного дня в класі Марта заявила, що Софія хоче розповісти про щось важливе. Винуватиця встала, зізналася в крадіжці й повернула Оксані мобільник. Переполох був чималий. Чомусь усі вважали, що таке може скоїти тільки хлопець. І після крадіжки вся «чоловіча частина» класу почувалася невідомо чому винуватою. Тепер, після зізнання Софійки, хлопців, як кажуть, попустило, — зате чи не половина дівчат заявили, що більше ніколи не будуть дружити зі злодійкою.

Софійка вже не плакала, а була дуже бліда і тиха. Лише Марта підтримала її й заявила, що коли людина зізналася, розкаялася й віддала вкрадене, то їй слід пробачити. Тут знову здійнявся галас: усі сперечалися, чи можна пробачати такі вчинки, чи ні. І знову не дійшли згоди.

Звичайно ж, про зізнання Софійки миттєво стало відомо і вчителям. Але на їхні намагання дізнатися, для чого чи для кого вона це зробила, Софія відповідала впертою мовчанкою. Наприкінці тяжкого шкільного дня вона почувалася дуже стомленою, — але, як не дивно, її опанувало якесь заціпеніння, спокій на межі з нечутливістю.