Розділ «Глава 10 САШКО»

САШКО

Найгірший час у лікарні, як виявилося, тривав десь із полудня до перших сутінків. Навіть така традиційна шпитальна розвага як обід не могла перервати нескінченно розтягненого, гумового часу. Деякі процедури — прийом пігулок, уколи, були ще зранку, до сніданку. А сніданок був саме тоді, коли, здавалося, вже настає крайня межа голодного терпіння. Потому були крапельниці, огляд лікарів, зрідка — рентген. Усіх страшенно цікавило, як зростаються кістки Сашкової руки. Щоправда, іноді післяобідній сон щасливо скорочував нескінченний шпитальний час.

Відтоді, як Сашко прийшов до тями, все «населення» відділення травматології під різними приводами намагалося заприязнитись із ним, поговорити й ніби між іншим дати якусь мандаринку чи цукерку. Сашко був наймолодшим у «дорослому» відділенні. Він опинився саме тут через те, що в цій гарній, як казали — провідній лікарні працював друг його батька. І друг — головний лікар — зробив виняток для підлітка, бо Сашка хотіли класти в якусь дитячу лікарню, а батьки вважали, що вона незрівнянно гірша за цю. Врешті-решт, оскільки він був «потерпілий від хуліганського нападу», як записали в міліцейському протоколі, хлопцеві, попри його вік, дозволили лікуватися серед дорослих мужиків.

Сашкові боліло в багатьох побитих місцях, пересувався він ледь-ледь. Проте намагався мовчки зносити все, не плакатися, і на традиційне запитання лікарів, як він себе почуває, завжди відповідав: «Добре!» Позитив, як любив говорити Сашко, був у тому, що нарешті він випірнув із темного провалля — чи сну, чи забуття. Навіть голова його працювала цілком нормально, тільки іноді боліла. Читати книжки, дивитися телевізор і тим паче мати справу з лептопом йому категорично заборонили. Лікуючий доктор Лариса Едуардівна пояснила Сашкові, що «голову слід поставити на місце», а потім бавитися з телевізором і рештою «другорядних речей». Так і сказала — про комп! — «другорядна річ». На щастя, можна було слухати музику, і хлопець припадав до свого CD-плеєра, мугикаючи під носа улюблені мелодії. А потім мати зробила Сашкові королівський подарунок: принесла новенький i-pod на вісімдесят гігабайтів пам’яті з неймовірною кількістю записаної музики і пісень. Сашко був вражений. Такого щедрого дарунка він не чекав, і остаточно вирішив, що його преди, попри деяку занудливість, — класні. Згодом з’ясувалося, що ідею купити цю чудову річ батькам Сашка підкинув його старший брат — Євген. Але це стане відомо потім і аж ніяк не применшуватиме «просунутості предів», як казав сам Євген.

Сашко часто згадував той нещасливий вечір, коли на нього й Вована накинулися оті бухі придурки. На жаль, повернутися в минуле і щось там змінити було неможливо, хоча й дуже хотілося. Хлопець розпитував батьків про друзів, перш за все про Вову, але ті стримано відповідали, що з Вовою все гаразд і після короткого лікування вдома він ходить до школи. Новий мобільний телефон Сашкові мати дала, аби він дзвонив їй чи батькові, коли ті мусили відлучатися з лікарні, де вони перебували мало не цілодобово. Але зрозуміло, що номери друзів залишилися в старому, вкраденому чи загубленому тоді телефоні, й Сашкові було прикро через неможливість поговорити з кимось із товаришів. Проте мама сказала, що «не все одразу», нехай він лікується, відновлює сили, що струс мозку — то не жарти, і спілкування слід поки що обмежити. Сашкові нічого не залишалось, як підкоритися. Поки що, — як втішав він себе.

Хлопець мріяв, як він вийде нарешті з цієї лікарні, яка йому страшенно обридла, і буде разом із друзями — гуляти, говорити, грати…