Розділ «Глава 11 КОМАНДА»

— Усе правильно, — зітхнув Стас. — Таня не піде. Я піду. Я маю це зробити.

— Слухай, не будь «міцним горішком», — усміхнулася Юля. — Ми всі підемо. Стас спробує пройти всередину, подивитися, що за хрінь там відбувається. А ми всі крутитимося поруч — про всяк випадок. Але, Олю, коли наступного разу буде оте збіговисько?

— Здається, хтось із тінів казав, що у п’ятницю, — почала згадувати Оля. — Але це легко перевірити: коли Вован збереться туди йти, він буде не в собі… Це ж помітно.

— То правда, — кивнув Вася.

Коли після подій, пов’язаних із Вовою і так званим Орденом, минуло кілька місяців, усі друзі згадували їх, неначе сон чи кінофільм, у якому чомусь грали вони самі.

На збори Ордену, про які дізналася Оля, пройшов не лише Стас, але й непосидюча і цілеспрямована Таня. Попри всі застереження, вона не послухалася друзів і «просочилася» за Стасом.

Якби вона бачила, що за нею і всією їхньою компанією уважно стежить худорлявий літній чоловік із сивою копною волосся на голові, то дуже б здивувалася. А той високий чоловік, наче між іншим, оглянув усе довкола будинку, скрізь походив, зателефонував комусь зі свого мобільного, щось схвильовано пояснюючи.

До будинку культури Стас і Таня йшли слід-у-слід за Вовою, а на запитання молодика в костюмі, хто вони, дружно сказали: «Ми з ним». І вказали на Вову. Той, як згадували друзі, обернувся на їхні голоси, глянув крізь них невидючими очима і, немов уві сні, проказав: «Новачки зі мною».

На проповіді, як назвала Таня збори у будинку, чи радше на «сеансі гіпнозу», як точно висловився Стас, найбільше потрясіння спіткало саме його. В «Учителі», який буквально керував душами підлітків і юнаків, він упізнав Андрія Володимировича, тренера і хазяїна спортивного залу. Як потім з’ясувалося, спортсмен починав обробляти свої майбутні жертви, знайомитися із ними ще в своєму залі. Потім «оброблені» хлопці й дівчата приводили своїх знайомих і друзів. Так ширилася мережа «посвячених».

Навіть багато зрілих людей, особливо жінок, були заворожені словами так званого «Учителя», який володів даром впливати на людей, підкоряти їх своїй волі. Найстрашніше було те, що після тривалого виманювання коштів і цінностей від своїх «прихожан» «Учитель» вказував їм на «єдине можливе досягнення волі, свободи, вічного щастя», як він це називав. Пропонований шлях був жахливим і коротким — самогубство. Кілька людей уже «добровільно» пішли з життя після його напучувань.

А наглядав за Танею під час її зі Стасом походу до будинку культури її дід, психолог Олег Едґарович. Він одразу збагнув, що коїться на тому зібранні, які небезпеки чатують на людей, що піддалися впливові «Учителя». Після розповіді Олега Едгаровича в прокуратурі та після заяви до міліції батьків Володі «Учителем» почали займатися люди в кашкетах…

Як потім говорили всі друзі, «дід у Тані — просто супер». Високий, стрункий, дотепний Олег Едґарович виявився зовсім не нудним науковцем, а жвавим та іронічним чоловіком, дотепним співрозмовником. Він нікого не повчав, не сварив і не напучував, а просто розповідав різні випадки зі своєї роботи, про гіпноз, навіювання, психологічні типи людей, таємниці безсвідомого — і це було страшенно цікаво.

Сашка за деякий час виписали зі шпиталю. Після того, як хлопець почав одужувати, друзі кілька разів відвідували його в лікарні. Але останні відвідини ніхто згадувати не хотів, бо тоді трапилася неприємна історія, про яку ми коли-небудь розповімо…

Спортом Сашко займатися поки що не міг, але до школи ходив. Учителі розуміли, що він і пропустив багато й не міг ще вчитися так само напружено як інші. Тому директор, Георгій, несподівано заявив, що Сашкові «підуть назустріч» — тобто питати на уроках деякий час не будуть.

А з Вовою всю весну і літо працював «наш дід», як тепер однокласники називали Олега Едгаровича. Таня пишалася тим, що її дідусь потроху, крок з кроком виводив Вову із зомбованого стану, навчав його знову радіти спілкуванню з батьками і друзями. Олег Едґарович, затятий гольфіст — пристрасть до цієї гри він здобув у Сполучених Штатах, де працював деякий час — улаштував у себе на дачі невеличке поле для міні-гольфу. Психолог навчив цієї гри всю компанію — Сашка, Вову, Олю, Стаса, Юлю, Артема… Тепер вони залюбки їздили разом із Танею на дачу до «нашого діда» і грали там у гольф, пекли картоплю, варили куліш і співали під гітару.

Наближалося перше вересня. Усі друзі знову були разом — хто повернувся з дач, хто з більш далеких мандрів. Кілька однокласників нікуди не виїжджали з міста, хіба на вихідні. Але всі знову радо зібралися напередодні першого дня навчання у дворі поблизу школи.

Петрик показував фокуси з гральними картами — свої нові досягнення за літо. Марта розповідала Софійці якісь новини про свого батька, але та слухала її неуважно, раз-по-раз позираючи на Вову. Оля ж сиділа біля Вови і тримала його за руку, наче боялася, що він кудись раптом піде. Стас розповідав Сашкові й Артемові, що знайшов новий спортивний зал, недорогий, але з усіма необхідними тренажерами. Таня і Юля про щось стиха перемовлялися. А Вася, як завжди, приніс гітару. Він співав відому пісню, яка всім подобалася:

Остання битва в кам’яній фортеці —

Над прірвою, під вежею старою.

Лишились ті, у кого серце б’ється,