Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

Вишата гикнув із протяжним стогоном:

— Не через злість. Хотілося, щоб скуштували ви те, чим я все життя частуюсь, розсмакували й зрозуміли, що це таке. А злості до вас не було. І брат наш старший, Ратибор, марно смертоньку прийняв, не зі злого наміру народжену. Недогледів я. Застав він мене на галявині, де предки наші спочивають, біля погребальниці Велимирової. Поговорити мені з батьком закортіло, усі свої образи висловити, що при житті його не зміг. Став би він мене тоді слухати! А так вислухав!.. Та тільки відповісти не міг!.. І тоді схотілося мені горщик із порохом його знищити, розвіяти по вітрові, розтоптати, щоб не залишилося від нього нічого. Як він моє життя, синівське, розтоптав. І тільки я той горщик дістати потягнувся, як за спиною Ратибор з’явився. Уже й не знаю, коли підійшов і скільки він там простояв. Але чув і бачив досить. Я бігти кинувся, а він за мною. Ось тут мої навички й стали в пригоді. Недаремно я таємно готувався. Ратибор швидко за мною біг, а я ще швидше. Але ж він не знав, що в мене в лісі, у місцях різних, луки та стріли приховані про всяк випадок. Вишата розумний!.. Ось я до такого сховку його й приманив. Він так і не зрозумів, звідки стріла полетіла. Розкинув руки й упав… Я навіть поплакав над ним… Трішки… Адже не хотів загибелі його… — і подивився на Чеслава світлим поглядом. — І твоєї не бажаю…

І що найдивніше, Чеслав справді не побачив в очах його злості або ненависті. Це знову були очі того нехитрого, доброго Вишати, якого він знав до цього дня.

— Адже я й сюди прямував, не знаючи, що тебе тут знайду. Почув про Криву Леду… що ховається нібито тут десь, біля пагорбів… А я ж її попереджав, щоб язик свій притримала та про те, що тоді біля галявини була й що там бачила, не тріпала. Стрілою та ножем у лісі лякав, у городищі в хатині її виттям і голосом утробним страхав. Думав дошкулить бабі: страх матиме — сумирно сидітиме. Тож ні, бігти удумала… Мабуть, усе тобі розпатякала? А я коли тебе тут побачив, то подумав: «От як гарнесенько вийти може!» Бабу все одно до праотців відрядити доведеться, щоб кому ще не розбовкала про смерть батька нашого. А всі на тебе, братику, подумають. А на кого ж іще? Не на дурника ж Вишату? Ось і повернувся… А знаєш, коли я тебе полюбив по-справжньому, як брата, Чеславцю? Коли ти втік і вигнанцем жив у лісі, гнаний усіма. Отоді ти став мені рідним не лише по крові. Ти став таким самим, як я! І може, тепер, побувавши у моїй шкурі, зрозумієш, як було мені, вилупкові, — і раптом відкинув ніж убік, якомога подалі.

До цього Чеслав був зовсім не готовий. Ще мить тому він хотів убити Вишату й вирвати йому серце. І навіть уся правда про Велимира не могла зупинити його, бо цей нелюд позбавив життя і батька, і брата, і Голубу. Але раптово відкинутий ніж вселив у його рішучість сумнів.

— Залишилися ми тепер із тобою тільки удвох, братику. І берегти маємо один одного, крівцю нашу. А інакше не стане її на цьому світі, у землю-матінку піде. Брате!.. — посміхнувшись братові, Вишата повернувся й повільно пішов геть.

Брат!.. Чеслав на превеликий свій подив чомусь не кинувся за ним, не наздогнав, вражаючи гострим лезом його спину.

«Невже сили залишили мене? Чому ноги не несуть услід за вилупком? Чи це лісовий дух таки карає мене, недбайливого, за якусь провину? І що за думки плутаються в голові? І думки знову без відповіді. Навіщо Вишата відкинув зброю свою? Чому захотів залишитися беззахисним? Смерті шукав? Чи думав, що я, Чеслав, не побажаю крові новоявленого брата? Тому що немає страшнішого табу, як позбавити життя кров свою! І той, хто зробить це, буде проклятий у всіх поколіннях! Але він, Вишата, позбавив же!.. А тому й він, Чеслав, повинен!..» — усе це, як вихор, неслося в голові Чеслава.

Мабуть, якби Вишата сам спробував напасти на нього або хоча б у руці його залишалася зброя, Чеслав не вагався б, та коли ось так він ішов від нього, підставивши беззахисну спину… Невже тільки це зупиняє його? Ні, було щось іще! І Чеслав зрозумів, що… Чуття… дароване йому звіром!..

Щойно Вишата перетнув вершину пагорба й зник з очей, як молодий мисливець, ні, не почув, а знову відчув ледь уловиме, але таке знайоме йому, Чеславові, ричання. Чи здалося? Ні. І це вже не слабке ричання, а злісний рик!

Чеслав щосили кинувся до вершини пагорба. На півдорозі він усім своїм нутром відчув стрімкий стрибок і почув придушений крик жаху й болю…

Коли він вибіг на вершину, усе вже було скінчено… Трохи віддалік він побачив розпростерте тіло Вишати. Поруч нікого не було. І не тільки поруч.

Чеслав неквапливо наблизився до тіла. Нерухомий Вишата дивився в небо широко розплющеними, немигливими очима, і знову в них були ті здивованість і щирість дурника, яким знав його Чеслав раніше. Горло його було перегризене…

Хто це був? Вовчиця чи сам дух убитого ним вовка?..

Ліс і дух його зберігали таємницю, огорнувши все тишею. Але зненацька серед цієї тиші пролунало протяжливе, наповнене тугою вовче виття, таке знайоме й таке пронизливо рідне, що Чеславові навіть здалося, начебто це виє він сам.

Ніч тим часом дедалі сміливіше підкрадалася до притихлого лісу. Молодий мисливець спустився в балку.

— Вилазь, Ледо!

Найближчі зарості зненацька заворушилися. Баба, блідо-сіра, як перекисле молоко, але жива-живісінька навкарачки вибралася тремтячи з кущів, що росли з боку, протилежного до того, куди поцілив ножем Вишата. І що найдивніше, рот її, хоч і посмикувався час від часу, не відкривався.

Ох, і наслухався ж Чеслав від старої всього й різного, коли змушував її віддати свою сорочку, а натомість одягтися в його руб’я! З бабиного ганчір’я він зробив опудало, набивши його сухою травою й зверху пов’язавши її хусткою, і приховав за деревом. Як виявилося, його обережність була не марна. Саме в це опудало й влучив ніж спритного Вишати. Зате сама сварлива баба, хоч і натерпілася страху, залишилася жива й здорова (якщо не зважати на її вже наявні болячки). Подяки від неї чекати було марно, але ж буде тепер кому все в городищі якнайдокладніше розповісти.

Він тримав її в обіймах, і дівчина не пручалася, притихла, покірна. Вона знову, як і тоді, коли юнак украв її, мовчала. Але наразі йому й не потрібні були слова…