Розділ «Частина друга Утікач»

— Так я ж тихіше від звіра крався!

— Однак не для мене, — самовдоволено зауважив Сокіл. — Ну, чого стирчиш, немов гуля посеред лоба? Чи думаєш, лише ми по ночах не спимо? Може, кому теж чого приспічило? А розголос, що ти отут, ні тобі, ні мені не потрібен. Заходь у хатину! Дай-но обіпруся об тебе.

Тільки тепер Чеслав помітив, що Сокіл ледве тримається на ногах і від того обпирається об стіну. Він підставив наставникові своє плече, і вони ввійшли до хати.

Довівши старого до його ложа, Чеслав допоміг йому лягти і тільки тоді зміг огледітися. У кутку він запримітив Руду, що прокинулася.

— Усе бігаєш, шукаєш, малий? Упертий!.. З дитинства такий!.. — крекчучи, але стримуючись, щоб не застогнати від рани, що його ще непокоїла, Сокіл зручніше влаштовувався на своєму ліжку. — Ну, кажи, навіщо до мене прибіг? Про подвиги свої розповісти хочеш? Чи за порадою? Про що відаю, із задоволенням поділюся.

— Дякую… Не до тебе я нині, Соколе. Хоч і радий бачити тебе при силі й здоров’ї.

— Ну, це ти поперед вітру біжиш, хлопче. Я ледь устати можу… — почав був Сокіл, але коли остаточно зрозумів, про що говорить йому Чеслав, зупинився і лише за мить із подивом запитав: — А якщо не до мене, то навіщо в мою халупу забрів?.. Не розумію…

— Мені з твоєю Рудою поговорити треба, — подивився в бік дівчини Чеслав.

— З Рудою?! Це про що вам поговорити треба, Лісовик вас покусай?! Чи не було чого негідного між вами? Рудо?! — грізно рикнув на дочку Сокіл й одразу застогнав, оскільки торкнувся своєї рани.

Дівчина від цього рику вся стислася у своєму кутку.

— Великі — свідки: і в подумках не було, — злякано пробелькотіла Руда й натягнула на себе рядно.

— Не свари дочку, Соколе, нема ні в чому її провини, — поквапився внести ясність Чеслав. — Мені лише про одну справу в неї запитати треба.

Старий почухав свою розкуйовджену чуприну, потім поскріб бороду.

— Та я й не сварю зовсім… Однак що за справа до дівки в хлопця?.. Звісно ж, як буває… Тому й цікавлюся так суворо… Ну, треба, так запитуй, — змилостивився старий і сам приготувався уважно слухати.

Чеслав підійшов ближче до дівчини. Він розумів, що присутність старого — перешкода в його справі. Але куди ж його дінеш?

— Я, Рудо, про зілля тебе запитати хотів… — м’яко звернувся він до дівчини. — Про те, що ти в Мари брала…

— Про яке таке зілля?.. — сіпнулася кошлата голова Сокола.

Дівчина мовчала.

— Пам’ятаєш? — Чеславові було шкода, що в півтемряві хижі він не міг побачити вираз її очей.

— Не було того… Нічого не брала, — глухо відповіла Руда.