Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

Усі наступні дні Чеслав рідко бував удома. З ватагою таких само парубків, які готувалися пройти Посвяту, він із ранку до пізнього вечора під орудою Сокола бігав, плавав і стріляв, намагаючись якнайкраще підготуватися до майбутніх випробувань. Навіть своєму вірному коневі Вітрові Чеслав не міг приділяти належної уваги, від чого той на нього дуже сердився.

Неждану він бачив ще рідше. Коли ішов, дівчина часто ще спала, а коли повертався вночі, то вже спала. Але думати про неї він не припиняв ні вдень, ні в вночі. Часом йому спадало на думку, що й готується він так завзято до майбутніх випробувань, щоб показати насамперед їй, який він насправді.

Одного такого гарячого дня хлопці розбрелися лісом у пошуках слідів Сокола, що схоронився від них десь у хащах. Для загартування тіла вони поскидали із себе одяг і бігали по лісу в чому мати народила. Чеслав, не поспішаючи, ішов обраним шляхом, оглядаючи траву, гілки та землю там, де вони були вологими. Біля заростей ліщини йому здалося, що він побачив майже непримітний слід людської ноги. Тільки занадто вже цей слід був маленький як для Сокола. І цієї миті перед ним із козубом у руках виникла Зоряна.

— Ти що тут робиш? — здивувався з її несподіваної появи Чеслав.

Дівчина заливисто розсміялася, а Чеслав, ховаючи свою наготу, шаснув за кущ. Ні, він зовсім не був соромливим, та й голизна в їхньому Роді дітей лісу й сонця не вважалася соромною. Просто надто вже несподіваною була поява Зоряни.

— Ось пішла щавлю та кропиви набрати, — веселилася красуня.

— Сама?! Ти з глузду з’їхала! — виглянув з-за куща Чеслав.

Зоряна, відламавши від куща гілочку, кинула в бік Чеслава.

— Подумала, а раптом і мене хто в лісі знайде. А хоча б і ти, Чеславе, — в її очах так і переливалося задерикувате сонячне світло. — Ти ж знайшов дівку приблудну… Випадково…

— Ну, знайшов… і що з того?

— От усім тепер і цікаво: а що з того далі буде?

Помовчавши, Чеслав жорстко запитав:

— Ти за цим сюди прийшла?

— А хоча б і так, — дівчина вже не сміялася, а очікувально дивилася на хлопця.

Чеслав мовчав. Ну, не пускати ж Зоряну у свої плани й думи?! А брехати Чеславові не хотілося. От він і не знав, що відповісти настирливій. Стояв і мовчав. Юнак навіть не відбивався від комарів, які накинулися на нього дружним роєм, радіючи такій неочікуваній нагоді.

— Не гоже дівчині… — непевно перервав своє мовчання Чеслав.

— Я сама знаю, що мені гоже, а що — ні… Та тобі теж знати б про себе… Чи не ти шепотів мені слова ніжні? Натяки робив, що я люба тобі, — зриваючись на крик, заговорила Зоряна. — Навіть пісні співати намагався. А тепер і очима в мій бік не поведеш.

— Не до розваг мені тепер… Не до ігрищ…

— І не до мене? Чого ж то? Чи думаєш, я не рівня тобі? Та мій батько твоєму годиться у громаді й серед Роду повагу має.

— Не про те ти говориш, Зоряно.