Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

— Тобі не рівня, гладкій!

— Ой! Ай! Ой!

Баби, розділяючи цікавість Леди, гаряче обговорювали появу в їхньому городищі нової дівки та наперебій висловлювали свої припущення й здогади, намагаючись перевершити у вигадці одна одну та розпалюючи багаття цікавості до розмірів пожежі. Чоловіки поводилися стриманіше, але з не меншою цікавістю розглядали прибулу, час від часу тихо кидаючи один одному скупе слівце. Так новина, перетікаючи від одних до інших, дзюркотливим струмком бігла селищем, завдяки стриманості одних стаючи трохи тихішою, а через запальність інших рокочучи з новою силою.

— Де таку русалку піймав, Чеславе? Чи не в сільце втрапила? — почулося з боку веселої ватаги хлопців.

— Та ні, то вона Чеслава… — голосний молодечий регіт заглушив наступні двозначні припущення.

Чеслав, бачачи всю ту метушню в городищі через їхню появу та тонучи в незмовкному гулі людської цікавості, намагався нічого того не помічати. Він ішов городищем, ведучи за собою Неждану, не озираючись і не відповідаючи на дражливі вигуки одноплемінників. Осторонь він помітив Зоряну, яка мовчки, спершу з подивом, а потім із неприхованою люттю й образою дивилася в їхній бік, після чого, різко розвернувшись, побігла геть.

Біля хати їх зустріла Болеслава. Нишком глянувши на Неждану, вона тихо сказала Чеславові:

— Батько чекає на тебе, синку. Гнівається. Не супереч йому, нехай охолоне, — і зашептала в спину хлопцеві замовляння про добро та прихильність духів і Великих-заступників.

Чеслав завів Неждану в дім. Велимир, який до цього сидів на лаві за столом, повільно встав і підійшов до дівчини. Піднявши рукою її опущене додолу обличчя, він якийсь час мовчки роздивлявся Неждану. Потім відійшов і подивився на сина.

— Бачив, люд як на гуляння висипав! Гарну ти забаву влаштував, синку.

— У нашій глушині кожна нова людина в дивину. Що скажеш, батьку?

Велимир начебто не почув сина, усе ще уважно придивляючись до Неждани.

— Як звати тебе, дівко?

— Нежданою мене кличуть… — за багато днів Чеслав нарешті почув її голос. Він був тихим, але не полохливим. — Я дочка Буревоя.

— Що новина, то й новий клопіт, — вигукнув спересердя Велимир і, важко зітхнувши, додав: — Ох, і щастить тобі, Чеславе, як нікому. Украв дівку, та ще й дочку Буревоя, ворога нашого.

— Я не знав, чия вона дочка, — щиро зізнався Чеслав.

— А тебе б це зупинило?

— Я б її все одно… вкрав, — помовчавши, зізнався юнак.

— А може, ти того… сама за ним пішла, красуне? — суворо запитав Велимир у дівчини.

Неждана від обурення ледь не задихнулася: