Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку — стримано та поважно:

— Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!

— Сміливий?! — вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: — Виконаєш волю мою й Роду нашого!

— Але й свою не дам зашморгом задушити!

— Щеня! Батька ослухатися здумав?!! — заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. — Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?

Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого півня. Якби перед ним був не його батько, а будь-хто інший, він неодмінно кинувся б у бійку й помстився за гірку образу.

— Роби, батьку, що хочеш, але вона однаково моєю буде! — викрикнув юнак.

— Не буде!

— Подивимося! — розвернувшись, Чеслав прожогом метнувся геть.

Цієї миті на березі з’явився Ратибор. З подивом дивлячись на брата, що тікає, і на не остиглого ще після сварки батька, запитав:

— Що це з ним, батьку?

— Дурість в голову б’є. Через дівку біситься. Але нічого — попустить. А не попустить — обламаю непокірливого!

Неждана вперше у своєму житті спала в чужому домі, якщо, звичайно, не брати до уваги печеру Мари, схожу більше на кам’яний мішок. Поруч борсалася уві сні Голуба. Хоча дівчата дуже насторожено поставилися одна до одної, спати їм довелося на одному лежаку. Окрім них, у домі лишилися спати також Велимир із Болеславою. А Ратибор і Чеслав, сказавши, що в хаті задушливо, пішли на сінник.

Незважаючи на глуху ніч, до Неждани сон не йшов. Відусюди чулися чужі звуки й шерехи, подихи незнайомих людей. Але не це непокоїло дівчину. Думки, неначе мурахи в мурашнику, бігали, метушилися в її голові, не відпускаючи в сон. Неждана думала про те, що з нею сталося, що чекає попереду, і про Чеслава, який утовкмачив собі в голову, що вона повинна бути його. Його?! Вона не звикла, щоб хтось так грубо нав’язував їй свою волю й розпоряджався нею.

Батьки, хоч і не дозволяли їй надто пустувати, але і в шорах дочки не тримали. Скільки того віку дівочого? І старший брат В’ячко часто балував, намагаючись потішити любу сестричку, радо виконуючи всі її забаганки. То білченя зловить для неї в лісі, то птаха-співуху, то каменів різнобарвних десь розшукає, то лисицю-красуню на хутро їй до зими добуде. А вже якщо хто скривдить сестру, тому спуску й пощади не було. Чимало боків В’ячко пом’яв, а ще більше жаб у штани накидав її кривдникам для більшого сорому.

Коли Неждана підросла, хлопці з їхнього городища, та й із сусідніх хуторів намагалися наперебій привернути її увагу. Хто молодецтвом та вправністю на грищах, хто розмовами приємними, а хто піснею хвацькою. І навіть якщо жартували й підсміювалися з неї, то робили це з осторогою та повагою до дочки голови роду. Та Неждана й сама могла присадити зухвальця на місце.

І раптом того нещасливого дня все її життя перевернулося, як хиткий човник на їхньому озері, і каменем стало падати в мутний вир. Якийсь зайда бурею налетів на неї й, зв’язавши, притяг сюди. Звичайно, вона знала: у городищі траплялося, що дівчат викрадали, кого за згодою, якщо родичі були проти нареченого, а кого й без згоди. Але щоб таке могло статися з нею, Неждані й на думку ніколи не спадало. І от треба ж — трапилося! І навіщо тільки вона сама ходила на озеро?!

Побачивши незнайомця в заростях, вона спершу дуже здивувалася, а коли він кинувся на неї, то радше обурилася з його нахабства, ніж злякалася. І тільки зв’язана та завезена невідомо куди, вона злякалася по-справжньому й аж заціпеніла. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею, а в якомусь жахливому сні. Ще більшого страху вона зазнала, коли зрозуміла, що цей нелюд збирається взяти її. Вона готова була пручатися, опиратися проти цього чудовиська з останніх сил. Але в нього сили виявилося набагато більше. А в неї залишилися тільки злість, ненависть, розпач і сльози. Вона боялася зайвий раз глянути на свого викрадача, аби не привернути його увагу. І тільки переконавшись, що він не збирається брати її силою, дівчина змогла роздивитися, що він не такий огидний і страшний, як здався їй тієї першої миті. Ні, цей харциз виявився не відразний, а навіть зовсім навпаки… Але як же вона його ненавидить! Хоча… вже не так сильно, як спершу.

Раптом Неждана почула, як рипнули двері. У чорному отворі мигнула біла тінь. Там хтось був!.. Невже це її мучитель?..

Поряд легко підхопилася з ложа Голуба, наче й не вона щойно дивилася найсолодший сон, і, швидко, майже безшумно пробігши до дверей, зникла за ними.