Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ну і що? — спитала Емілія. — Оце все, що ти прихопив зі собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Як то що? Ти ж мені морочив голову, що мусиш до подорожі наготуватися. А бачу саму тільки шаблю. Мундур до уваги не беру, бо йдемо в джунґлю, а не на дефіляду.

— Е-е, бачиш, трапилися непередбачені ускладнення. Я мусив тікати. На мене напала якась чортяка, але я втяв їй голову. От!

Бумблякевич пишався своїм вчинком і йому страшенно кортіло переповісти пригоду, однак часу гаяти було не варто, бо кожної хвилі можуть кинутися на пошуки загадкового пана Ціммермана. І вже вони рушили були в дорогу, коли раптом велетенська квітка-людожер розкрилася навстіж і з неї пролунав жіночий голос:

— Стійте. Я все чула. Я вимагаю, щоб пан Бумблякевич зійшов на поміст і поговорив зі мною. Інакше я все розповім панові Ліндеру. Я скажу, куди ви втекли і куди хочете дібратися.

— Не слухай її! — застерегли карлиці. — Вона тебе зжере!

— Еге, й справді, — погодився Бумблякевич, — я ж сам бачив, як ти зжерла того хлопця.

— Не брешіть. Нічого ви не могли бачити, — заперечила квітка.

— Ну, гаразд, я не бачив, а чув. А потім і кров з'явилася.

— Щоб ви знали, що той хлопець живий і здоровий. Мені просто час від часу необхідно випити склянку крови. Організм вимагає. От пан Ліндер і влаштовує для мене це задоволення.

— Куди ж той хлопець подівся?

— Коли я починаю смоктати кров, офіра непритомніє, бо в моїй слині є якась там речовина, котра паралізує всі чуття. Потім, як стемніє, приходить пан Фляк з візочком і витягає буцім страченого. В стеблі є непомітні дверцята. За якийсь час бідолаха очуняє, але далеко звідси, щоб ніхто не міг дізнатися, що то був жарт.

— Гарний тобі жарт! — буркнула Емілія.

— От і я кажу — набридло мені все це. Я хочу тікати з вами.

— Як то — тікати? — здивувався Бумблякевич. — Та ж ти квітка! Я що тебе — на плечах понесу?

— Понесете. Але не бійтеся — я не важка. А до того ж я ніяка не квітка.

— Та що ти її слухаєш! — обурилася Емілія. — Вона ж над нами просто насміхається!

— А от ви зійдіть на поміст, то й побачите, чи насміхаюся!

— Ну, дивись мені! — грізно сказав Бумблякевич і з шаблею наголо обережно піднявся сходами.