Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав перестрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Ціммерман в шокованому стані.

— Що… що се має означати? — пробелькотіла вона. — Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

— Перепрошую! — обурилася Емілія. — Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви — ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

— Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього ще замало, аби вважати їх людьми.

Ці слова заспокоїли довірливу Олюню, але викликали бурю гніву в карлиці.

— Що?! То се я — мавпа? Ах ти ж лантух з ковбасою! Ах ти ж надувний козел! Драглі свинячі! Я — мавпа! Та це твоя жінка мавпа! Подивися на неї уважніше!

— Ага! — спалахнула Олюня. — То се таки не мавпа, а жінка?! І ти з нею на березі озера! Чим ви тут займалися?

Поки вона промовляла, пан Ціммерман встиг скорчити промовисту міну Емілії, щоби та врешті замовкла і не видавала їх. Карлиця збагнула, що для загальної безпеки буде ліпше, коли її разом із сестрами вважатимуть за мавп, і, схопившись руками за ліану, подряпалася на дерево, кувікаючи та рохкаючи, як істинне дитя джунглі.

— Ну, тепер ти переконалась? — спитав пан Ціммерман, лагідно пригортаючи до грудей свою дружину. — Хіба може людина так вар'ювати на деревах?

— Мені хочеться тобі вірити, і я вірю.

— От і чудово. Дай цьом.

Після поцілунку Олюня вже скидалась на покірливе кошеня.

— Я, властиво, шукала тебе, щоб нагодувати. Уже яка пора, а ти ще не обідав.

— Ай справді… Хоча, знаєш, тут така спека, що голод не дуже допікає.

Обнявшись, молоде подружжя рушило домів.

— Хочу тобі сказати, що маємо гостей, — промовила Олюня, коли вони вже виходили з оранжереї.

— Гостей? — серце пана Ціммермана стривожено тьохнуло.

— Зі Львова. Щойно прибули.