Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ах, пане Ціммерман! — сказав пан комісар, глянувши в небо. — Якби я був сонцем, то у мене кожен би мав свою тінь. Я зворушений до глибини душі вашими словами! Ви дійсно патріот і державний муж. Ви розумієте, кого потребує наша країна. Та, на жаль, усі мої геніяльні пляни й проспекти нуртують лише у моїй голові. Я не можу розірватися на частини і обіймати аж таку кількість посад. Мушу себе постійно обмежувати, мушу вибирати між мистецтвом і політикою.

— Але з іншого боку, якби вам вдалося написати оцей свій епохальний твір, то можна було б покинути усі інші посади. Адже життя точилося б по насмарованій колії. Ні вправо, ні вліво. А ви, яко режисер, лише де-не-де вносили б цінні поправки та підказували б зі свого суфлерського кабінету котрусь репліку, або навіть не репліку, а одне слово, або навіть не слово, а йно півслова, ледь помітний мрук!

— Далебі, пане Ціммерман, ви, як ніхто інший, зазирнули в мою душу. Люди вже так створені, що постійно потребують вождів і диктаторів, котрі б опікувалися ними, як вівчар отарою. Потребують диктатора дужче, ніж Господа, бо ж лице Господа сховане, і перед ним не можна схилятися. Люди мусять бачити, перед ким схиляються. Для цього й Ісуса розп'ято, прибито цвяхами, щоби вічно він висів перед очима. Отак і диктаторські парсуни мусять висіти на кожному кроці — усміхнене батьківське обличчя з ледь помітною посмішкою, теплий, але владний погляд…

Коли нема вождя, народ м'якне, ниціє духом, хилиться за вітром…

— Мені здається, що самого лише диктатора замало.

— Безумовно! Мусить бути ціла вертепна драма. Народ повинен настільки захопитися тим, що відбувається перед його очима на сцені, щоби зовсім не помітити, як і сам стає частиною вселенського вертепного дійства, де кожному відведено таку просту, але яку ж відповідальну ролю — ролю порошинки!

Що далі вони заглиблювалися в сад, то все більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, вигойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли. Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним. Та коли пан Ліндер відчинив скляні двері оранжереї, пан Ціммерман одразу відчув, як його враз овіяло гарячим теплом тропіків, а погляд одразу розплавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп'янілого від спеки листя.

Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстази, в якій воно мало не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б'є запаморочлива духмяність еякульованої живиці, на з'яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гайші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати і солодко постогнувати…

О, відвернись, відвернись, прибульцю, від їхніх жаждивих обзорин, інакше тебе обплутають з ніг до голови, наче те дерево, і зійдеш соками, спливеш надміром жаги, витечеш весь сам із себе з кожною білою краплею… Живиця твоя, скотившись у ніжний тоненький струмок, перетвориться в білий бурштин…

Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир переплутаного, безнадійно скуйовдженого поросту блакитного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті і какаові папужки — орхідейські євнухи… Тирликає, мов божевільна, руда тарантохля, аж її довге пір'я, наче строкаті френзлі[99], стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає вузенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше. Звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озиратися навсебіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку. Тоді, як одна пташина витьохкувала «лін-дер, лін-дер, лін-дер», інша підцвірінькувала «ціммер-ман, ціммер-ман, ціммер-ман». Зелені хвилі рослин, голубі скелі, низенька стеля неба — все це було, наче виткане на кашмірському килимі, а тому таке чудне і далеке від дійсности…

Але що се? На велику червону полюцію раптом сів жовтий в крапочки… майтелик. Та це, може, ще б і не було аж таким дивом, якби з-за кущів ліліону не викотився маленький чепурненький клак. З'ява цих, уже знайомих сотворінь, зворушила пана Ціммермана так, мовби стрів когось рідного, аж забігав очима, відчувши душевне сум'яття і, щоб показати, як йому байдужі оці чудацькі сотворіння, проторохкотів:

— Пане Ліндер! Се не оранжерея — се справжнецька джунґля Бірми! Бодай мене слониха брикнула!

— Е, то допіру сказати б парк, а там далі тягнуться вже справжні дикі нетрі з хижими звірами, де цілком можливо натрапити і на слониху.

— Та що ви кажете! Там живуть хижі звірі?

— Аякже. Як і в кожній джунглі. Я сам їх тут розвів. Я ще, скажу вам дискретно, і селекціонер. Я тут вивів безліч нових видів рослин і тварин.

— Яким методом?

— Методом схрещення. Спочатку я чинив це без жодної системи — схрещував крокодила зі слоном, пантеру з мавпою, черепаху з мурахоїдом, антилопу з крабом, цибулю з салом і таке інше…

— Але хіба ж такі різновиди здатні схреститися?

— У мене — так! Я маю свої маленькі таємниці. Непокірних відправляю гицлям. Тут панують закони джунглів: хочеш вижити — схрещуйся. Я зробив справжню революцію в зоології та ботаніці. У мене тут можна побачити квітку кобру, літаючу орхідею, стрибаючі кавуни і здичавілі квашені огірки. А скажені помідори просто таки не дають дихати афролаксам — вони їх ґвалтують, де лиш зобачать.

«Цією тирадою він хоче пояснити мені появу майтелика і клака, — подумав пан Ціммерман. — Адже ці тварини водяться лише на сміттярці. Яким же чином вони сюди потрапили? Невже він справді їх сам вивів? А може завіз? А якщо завіз, то мусить знати, яка епоха панує там — назовні? Тобто він свідомо грає вар'ята. Для чого він це робить? Для власного спокою? Йому відомо, що я знаю, що все це суцільна брехня, а все ж стоїть на своєму… Цікаво, наскільки замішана в цю гру його родина… Але є ще пан бургомістр. Адже, судячи з усього, лише він один літає до Львова. Може, він і привіз для пана Ліндера звірів зі сміттярки? Тоді, пан Ліндер і справді може не знати про тамтой світ…»