Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Боже! — поблідла мама. — То вона комуністка?

Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.

Цього Бумблякевич не врахував.

Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» — най би вони вже виздихали.

Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала:

— Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?

— Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.

— Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала — женись, женись…

Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:

— Правду кажучи, й вони люди… Земля їй пухом…

— Тато в неї великий начальник в КҐБ, — кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.

— Свят-свят-свят, — перехрестилася мама. — Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.

Мама померла за який місяць після того, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.

За труною йшло лише кілька сусідів та маминих знайомих. Усіх їх Бумблякевич запросив на поминки, хоч вони й віднікувалися, розуміючи, як то не просто старому парубкові приготувати вгощення. Але були мило здивовані, коли побачили цілком пристойно накритий стіл, за яким порядкувала Славця. Для господаря це теж була неабияка несподіванка, як можна було так швидко скомбінувати щось на стіл. Коли всі розійшлися, Славця позмивала начиння, поскладала і поприбирала. Пізно ввечері вона сіла біля Бумблякевича на канапі і поклала йому голівку на плече. Все, що залишалося зробити Бумблякевичу, це пригорнути її, а далі усе б відбувалося уже автоматично. Але в тому-то й справа, що рука ніяк не слухалася і не піднімалася, щоб пригорнути панну, рука налилася свинцем, а в голові застукотіли молоточки. Які молоточки? Невже ті самі молоточки, що забивали труну? Зі стіни дивилася осудливо на свого сина матінка, оправлена в стару позолочену раму. Вловивши її суворий погляд, Бумблякевич відчув, що не тільки рука, але й геть усе тіло наливається свинцем, і коли вже не годен був витримати цього тягаря, то відсунувся. Славця здивовано подивилася на невдячного тюхтія, потім перевела погляд на фото покійної і зрозуміла, що краще йти спати додому.

Мама померла, але дух її продовжував жити у кожному куточку, у кожній речі, і не тільки дух, але й запах, і голос, і шурхіт пантофель, і ледь вловимий брязкіт посуду. Все це невмолимо переслідувало Бумблякевича, стежило за ним сотнями очей і підслуховувало сотнями вух. Відтепер щоразу, як тільки Славця кликала його щось помогти, і він уже рушав, було, до дверей, мамин погляд пропікав йому спину, мамині пальці крутили йому вуха, а мамин шепіт паралізував його рухи — і він зупинявся, гукаючи через зачинені двері, що: а) ошпарив руку, б) болить голова, в) пішла з носа кров, г) піднявся тиск, д) скрутило живіт — і так до кінця алфавіту. У перший же день, коли він зняв зі стіни її фото і сховав у шафу, тарілка вислизнула йому з рук в умивальці, розкололася і розтяла великий палець на згині. Кров юшила, як скажена. При другій спробі прибрати фото прорвало руру[13] водотягу, і він збавив цілий день із майстрами.

Щойно після того, як минув сороковий день, Бумблякевич зі Славцею перетрусили мамині речі. Різноманітного шмаття назбиралося чотири великих в'юки. Це крім тих лахів, які Славця своїм хазяйським оком призначила на почесну роль стирок.

— Ти хочеш це все викинути? — здивувалася Славця, розводячи руки над чотирма вузлами. — Це не практично.

— А як буде практично?

— Здати шматтяреві і отримати навзамін бляшані накривки для слоїків.

І вона таки змусила його відтарабанити те все до шматтяра. Додому Бумблякевич приніс цілу купу покришок, і коли висипав їх на стіл, то раптом спало йому на думку, що покришки — це усе, що залишилося від його мами. Мама перетворилася на металеві покришки, і тепер вона буде жити у кожному слоїку, закрученому на зиму — в помідорах і огірках, у баклажанах і перцях, у шпарагівці і каляфйорах, у сливах і грушах. І він відчув, що ніколи не зможе відкрити такого слоїка.