Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— М-м… бачите… так просто з мосту… потрібні якісь архіви… першоджерела…

— За це не хвилюйтеся. Все є на місці. Потрібна тільки-но ваша згода.

То був, можливо, єдиний спосіб відшукати Мальву Ланду, і Бумблякевич погодився.

— Ну, й люкс, — втішився старий. — Я тут щось на зразок завідувача місцевих кадрів або біржі праці. Зараз поведу вас до нашого магістра пана Джавали. То є високомудрий чоловік, котрий вас забезпечить геть усім для написання історії. Але мушу вас наперід повідомити, що пан Джавала — переконаний націоналіст. Розумієте, що це таке?

— Чому ні?

— Бо досі це поняття було викривлене.

— Було. Але тепер під цим розуміють фанатичний патріотизм.

— О, власне! Фанатичний! Пан Джавала є такий патріот, що за волю України дасть себе покраяти на кавальчики. Чекає тільки слушної хвилини, аби вийти на відкриту арену.

Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:

— А скільки панові Джавалі років?

— Понад сімдесят.

— Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.

Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.

— Це ви… хе-хе-хе… це ви просто знаменито… хе-хе-хе… але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися… Як? Бум?.. Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо[46]. Той самий пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п'ять років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.

Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними[47] фалдами, що сягали мало не до землі, взяв паличку з вигнутим руків'ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:

— Мешти… Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана магістра, а не до кнайпи[48] на пиво.

Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить — то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб'ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб'ї.

— Що це воно може бути? — спитав.

— Е, та це русалки.

— Русалки! — не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.