Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Як звір, — похвалив чоловік, набиваючи рота таким кислим вінегретом, що запах аж до Бумблякевича долинув.

— А де ви харчі берете?

— Та тут, на сміттярці. Щодня завозять. Піклується держава про нас. А коли й не завезуть свіжого сміття, то теж не біда, полюємо на птиць. Їх тут, слава Богу, на всіх вистачає.

— І багато вас тут таких?

— Хто його зна… Обліку населення ніхто ще не вів.

— А як же ви даєте собі раду в цьому лябіринті?

— Ну, я старожил. Я, вважайте, живу тут від самих початків сміттярки, на моїх очах зводилися ці висотні мури. Я знаю сміттярку як свої штири пальці. Знаєте, чому штири? Бо п'ятого мені щур відгриз! Але то байка. Він скінчив ще гірше — пішов на печеню, — га-га-га-га!..

— Чому ж ви тоді не вказали дороги тим, хто заблукав у лябіринті?

— А нащо? Ми тільки зацікавлені у зростанні нашого населення. Взагалі є така думка, що в майбутньому Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, унаслідок чого створиться грандіозний Мегаполіс, який, у свою чергу, посуне у всі сторони світу і з'єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі… А ви, прошу вас ґречно, часом не гівняр?

Бумблякевич подивися на свої заляпані штани і спитав:

— А виглядаю на такого?

— По правді, ні, бо маєте завелику, як для гівняра, голову. Взагалі-то та перспектива, котру я вам щойно змалював, мені не сильно подобається. Бо коли весь світ перетвориться на суцільну сміттярку, то щезнуть усі людські поривання, бажання, мрії… Усі вони стануть марницею, адже геть усе, про що лише помрієш, знаходиться під рукою. Досить лише попорпатися, і видобудеш плід свого бажання. Така голова, як у вас, може належати хіба якомусь пруфесорові.

— Я є історик за освітою.

— Перша кляса! Істориків нам якраз бракує. Мусите негайно сісти за написання історії нашої сміттярки. Я навіть беруся вас субсидувати. Я, знаєте, відомий у смітникових колах меценат. У нас тут є поетеса, котра написала Славень[43] Великої Сміттярки… І саме я виплатив їй нагороду в розмірі ста щурячих шкурок, з яких вона собі вшила розкішне хутро.

— Зачекайте, — перебив його Бумблякевич. — Чи не могли б ви сказати, як називається ваша поетеса?

— О, вона має чарівне ім'я: Мальва Ланда! Чи ви чули коли-небудь щось подібне?

Серце Бумблякевича забилося в шаленому ритмі, але він змовчав. Чоловік нарешті скінчив їсти і розлігся на зашмульганих килимах, мов який султан, підмостивши під плечі латану-перелатану подушку.

— Мальва Ланда! — повторив, смакуючи. — Найбільша поетеса всіх сміттярок, королева кошачих зграй, визначний дослідник і археолог. Скільки вона тут розкопок здійснила — слів нема описати. Епохальні відкриття! Куди там єгипетським муміям! У нас свої мумії такі, що ледь не говорять. А яких вона рідкісних комах і тварин відкрила тут! Ніде, в жодній енцикльопедії таких не знайдете… Наприклад, такий жарівляк… Живиться вийнятково спаленими жарівками[44]. Але не дай Боже згелемсати йому цілком добру жарівку — зараз спалахує і гине… Або от каракон. Дуже цікава істота. Жере самі корки. Як нажереться, то, ясна річ, добряче хмеліє і зачинає вар'ювати. Але так само має мінуси. Бо, часом, як то буває, запихають корок до пляшки, котрої пізніше ніде не здаси, і потрапляє вона на смітник. І ото цей бідолашний каракон залізає туди в надії поласувати корочком, а, з'ївши його, вже не годен вибратися назад…

Ну, ми тут природу бережемо і, коли натрафимо на таку пляшку, то, звичайно, його рятуємо. Але, крім того, я винайшов спеціяльний пристрій — для видобування корків з пляшки. Це звичайна шнурівка з петлею, але треба справжнього майстра, щоб нею користуватися… Ага, може, вас пригостити кавою?

З тими словами стягнув із чогось шмату, і з-під неї об'явилася порепана газова плита.