Оголений нерв: роман

Настя пішла до своєї кімнати, щільно зачинила за собою двері. Вона зателефонувала Вадиму, він уже знав останні новини. Настя впала на ліжко. Скільки ранків їй мріялося, щоб сталося диво: зателефонувало керівництво і сповістило про те, що не потрібно йти на роботу. Зараз так і трапилося, але радості ні на йоту, лише тривога і невизначеність. Навіть невідомо, чи відбудуться на Донбасі вибори президента. Вчора Аліска сповістила останню новину з ринку: сама не бачила, але інші на власні очі виділи і чули, як ходили по ринку ополченці й попереджали, щоб не ходили на вибори, бо, мовляв, все одно списки голосуючих будуть у їхніх руках і згідно з ними всіх постріляють.

— Не дочекаються, — сказала Настя на те подрузі.

— І не думай іти! — попередила Аліса. — Лиха не збудешся потім!

— Ти ж не боялася бути в комісії на псевдореферендумі? — відповіла Настя. — То чому я повинна боятися йти на законні вибори президента моєї країни?

— Як хочеш, — образилась Аліса, — хотіла, як краще, а вийшло, як завжди.

Настя переодяглася в домашній халат, і тут зателенькав мобільний.

— Слухаю, — промовила вона.

— Доню, це я, твоя мама, — почула в слухавці тихий і кволий голос.

— Мамочко, матусю, я приїду за тобою! Де ти зараз?!

— Зі мною все добре, — сказала мати чужим, глухим голосом, — я незабаром повернуся, ти не хвилюйся за мене. Передавай вітання дітям…

— Мамо! — скрикнула Настя, але телефон видав часті «пі-пі-пі».

Вона ще довго тримала в руках телефон, як найціннішу річ у світі, сподіваючись ще раз почути голос матері. Без сумнівів, з мамою щось трапилося, голос був як у хворої чи виснаженої, але говорила саме мати. Телефон уперто мовчав. Настя поклала його в кишеню халата, вийшла на балкон. Десь удалині крізь гуркіт автівок пролунало стрекотіння автомата і швидко стихло. Було чути, як проторохтів гелікоптер, за ним іще один. Відбувалося щось незрозуміле. Настя викурила цигарку, повернулася в кімнату, ввімкнула комп’ютер. На сайті міської ради жодного повідомлення про останні події в місті.

— Як завжди, — зітхнула Настя.

Вона лягла в халаті на ліжко, натягла на голову плед, щільно в нього укуталася. «Як та черепашка, — подумала жінка, — сховалася у власний будиночок, щоб нічого не бачити, але від того небезпека нікуди не зникла».

Розділ 36

Новина про те, що на окупованих територіях Донбасу не буде виборів президента, Настю приголомшила. Раніше не траплялося жодного випадку, щоб вона не ходила голосувати, вважаючи своїм громадянським обов’язком віддати свій голос за того чи іншого кандидата. Ходила навіть тоді, коли знала, що голоси крадуть. Окрім одного разу, коли її змусили, вона ніколи не голосувала ні за провладні партії, ні за комуністів, тому іноді при нагоді наголошувала, що її совість чиста, бо бандитів до влади не приводила.

Зараз як ніколи було усвідомлення того, що вибори повинні відбутися, потрібна легітимна влада, щоб швидше покінчити з окупантами та розпочати вкрай необхідні країні реформи. Настя вірила, що ці вибори стануть чи не вперше за роки незалежності чесними та прозорими, коли не буде вже звичних «каруселей», голосування за гречку чи під тиском керівництва підприємств. Хотіла віддати свій голос, щоб і надалі сміливо дивитися в очі своїм дітям, потім — онукам, бо кожен голос — мов крапля в морі, але й море складається з окремих крапельок. Не судилося. На душі було тяжко, ніби країна її забула, викреслила зі свого списку разом із тими сепаратистами, які нещодавно кликали на поміч сусідню державу. Свекруха, яка також завжди ходила на виборчі дільниці, щоб неодмінно підтримати «комуністів, які за народ», цього разу не дуже переймалася тим, що не зможе взяти участь у голосуванні.

— Усе, — сказала вона, — я свій вибір зробила, скоро будемо жити в Росії.

— На українській землі, але в Росії? — не стрималася Настя.

— Яка різниця, чия земля? Головне, що будуть російські пенсії.