Оголений нерв: роман

— Сумніваюся.

Настя хотіла подзвонити доньці, але та сама прибігла додому.

— Чули, що коїться? — спитала вона збуджено.

— Що ти маєш на увазі? — уточнила Настя.

— Десь стріляють, там літає гелікоптер, у місто понаїхали ополченці!

— Ти так розповідаєш, ніби радієш, — зауважила Настя.

— Мамо, та чи плакати мені тепер? — посміхнулася Іванна. — Я ось чого забігла. Мені потрібні кишенькові гроші.

— Два дні тому я тобі дав сто гривень, — протираючи очі кулаками, сказав Геннадій, який уже прокинувся і стояв, підпираючи одвірок.

— Сто гривень! — хмикнула дівчина. — Чи й не гроші у наш час!

— Навіщо тобі гроші? — поцікавилася Настя.

— Я вже сказала: на кишенькові витрати.

— Іванно, досить обтирати чужі кутки, — сказала Настя, — повертайся додому, бо сама бачиш — стає неспокійно. До того ж удома є що їсти, голодна не будеш.

— Мені потрібні гроші, — наполегливо повторила дівчина. В її очах з’явився незнайомий блиск. — Я не сказала, що хочу їсти.

— Іванно, від сьогодні ми з батьком не будемо працювати, — спокійно пояснила Настя. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти вдома. У мене на картці залишилося п’ятсот гривень, а в батька — на сотню більше. Уяви, що ми будемо робити за тиждень. Навіщо тобі зараз гроші?

— То вже мої справи! — огризнулася Іванна. — Я прошу вас дати мені трохи грошей.

— Щоб годувати чужу жінку? Її дитину?

— Доню, не переймайся, — Валерій підвівся, — підемо, я зніму з картки і дам тобі гроші.

— Навіщо ти так? — дорікнула Настя. — Нехай живе вдома, а не казна-де.

— Вона живе у подружки, — підтримала сина свекруха, — вже не дитина. Ходімо, люба, я дам тобі сотню, — звернулася до Іванни.

— Грець з вами! — в серцях кинула Настя. — Робіть, що хочете!