Оголений нерв: роман

— Більшість дільниць не відчинилися, — сказала Аліса, хрумкнувши огірком. — Директори деяких шкіл, де повинні бути дільниці, взагалі кудись виїхали разом з родинами й залягли на дно, тому запрацювали там, де відчинили. Звичайно, дільниць було дуже мало, тому десь від десятої ранку до полудня навіть утворилися черги. Сепарам це сподобалося, і вони із задоволенням провезли по працюючих дільницях репортерів, щоб зняли на камери. Уяви, мене також знімали! — засміялася Аліса. — Тепер і я зірка екрана!

— ЗМІ російські чи наші?

— Звичайно, що з Росії!

— Людей прийшло багато? — поцікавилася Настя.

— Не дуже, — тихо сказала Аліса. — Я ж кажу, що основна маса пройшла з десятої до дванадцятої години, а потім усе завмерло, як у яйці. Бачу, організатори референдуму почали нервувати. Десь о першій годині дали нам змогу попити чаю, а самі кудись помелися. Десь о третій повернулися і, дізнавшись, що ніхто вже не йде, наказали піти в окрему кімнату і поставити хрестики в порожніх бюлетенях. Знаєш, у нас кажуть, що неважливо, як проголосували, головне — як порахували, — Аліса хихикнула.

— Але ж це порушення!

— А мені яке до того діло? Ти б бачила ті папірці! Вони без жодного захисту, надруковані, скоріш за все, на принтері, — розповідала подруга. — Втім, то їхнє діло. Моя справа — ставити хрестики, тож я й ставила, аж в очах рябіло. Наказали поставити приблизно у бюлетенях дев’яноста п’яти відсотків виборців.

— Тепер зрозуміло, звідки така явка виборців! — осміхнулася Настя. — А взагалі, який відсоток населення прийшов?

— Десь відсотків тридцять, — відповіла подруга, — можливо, тридцять п’ять, не більше. Тільки прошу тебе, нікому ні слова, бо мене вб’ють.

— Та чи я тобі ворог? — Настя подивилася на подругу. — Цього разу тобі заплатили?

— Непогано заплатили, — зізналася жінка, — в ту оплату ввійшло й моє мовчання, — Аліса голосно розсміялася.

Коли подруга пішла, Настя одразу зробила записи про референдум, починаючи зі своїх особистих спостережень, закінчуючи відомостями, які отримала від Аліси. «Сподіваюсь, що ти, Алісо, ніколи не дізнаєшся, що я цього разу не дотрималася даного тобі слова. Пробач, але люди повинні знати правду», — звернулася Настя подумки до подруги. Хотіла одразу направити матеріал Людмилі, але на місцевому сайті знайшла цікаве опитування про референдум. Завтра воно закінчиться, тож можна буде подивитися результати, які обіцяють бути цікавими, бо опитування проводилося цілком анонімно, не потрібно було навіть реєструватися.

Наступного вечора, коли опитування було закрито, Настя додала такий допис: «За дві доби в опитуванні взяло участь 1248 осіб. На питання «Чи ви віддали голос за ЛНР?» — 711 сказали «так», проти — 487. «Який державний устрій хочете для нашого регіону?» — у складі України — 697, окремо від України — 551. Вразило те, що в опитуванні взяло участь трохи більше тисячі осіб, а за добу переглядів було майже десять тисяч. Робимо висновок: населення залякане настільки, що боїться навіть брати участь в анонімному опитуванні. А хто б не боявся, коли місцева влада відгороджена від народу, міліція продажна, Київ далеко, бандери нас ненавидять та ще й повсюди правосєки?! Ці люди хворі, вони піймали інфекцію від комуністів та Партії регіонів на мітингах, а тепер вірус розносить іще й російське телебачення. Звичайно, ніяке лікування не допоможе хворому, коли той сам не хоче одужати. І тут слід нагадати, що на Майдані були люди з нашого міста, що в Луганську був свій Євромайдан, що частина населення має проукраїнські погляди. Зараз більшість таких патріотів змушені покинути місто, виїхали майже всі журналісти та репортери разом зі своїми родинами. Патріоти, які ще залишилися, не мають змоги розкрити рота, але жевріє надія, що на Донбасі таки є справжні українці, вони — серед нас і саме вони час від часу будуть нагадувати, що Донбас — це частина єдиної і неподільної України».

Настя ще раз перечитала. Дещо пафосно, дещо кострубато. «Нехай Людмила допрацює», — подумала Настя. Відправивши листа, вона одразу ж його знищила у своєму комп’ютері.

Розділ 34

Дні для Геннадія тяглися повільно. Час ніби знущався з нього чи влаштовував екзамен на витримку. Він чекав дзвінків від друзів, а вони мовчали. Неділя вперто не хотіла наближатися. Про прихід п’ятниці неможливо було забути: з настанням вечора вулиці міста оживали хмільними викриками, звуками розбитих на асфальті пивних пляшок. У темряві до звичного голосу п’яної п’ятниці додавалися гучні розбірки між тими, хто хильнув зайвого. Час від часу відчинені навстіж назустріч весні вікна озивалися дзвінкою сімейною сваркою, густо приперченою міцними матюками. Навіть серед глибокої ночі на вулицях іноді було чути дитячий плач, на який ніхто не звертав уваги, — молоді пари гуляли, попиваючи пиво і не тільки, прихопивши з собою візочки з дітлахами. Іноді з вікон чи балконів виглядали сердобольні бабці, вони скрушно хитали головами і мимрили собі під ніс, що такого за часів їхньої молодості не було. Проте нікому й на думку не спадало зробити подружжям зауваження, бо ще поб’ють вікна.

Після третьої ночі вулиці потроху стихали й заспокоювалися, надалі тривожили спокій лише найвитриваліші. Вони або поверталися додому в гордій самотності, клянучи дорогу, яка хиталася перед ними, чи асфальт, який чомусь бив у пику. Інші, яких алкоголь потягнув або на філософські розмови в душевній компанії, або на з’ясування відносин, розмовляли так голосно, що мешканці будинків накривали голови подушками, намагаючись подивитися сни бодай перед ранком. Стомлене відпочинком у п’ятницю, місто полегшено зітхало під ранок, коли першими прокидалися пташки, а небо заливалося рожевим світлом. Усе як раніше, ніби не топтали землю мирного міста чоботи непроханих гостей.

Геннадій звик до типових вихідних містян, які починали свій відпочинок у п’ятницю після четвертої години по обіді, а закінчували гулянки в неділю ввечері. Але зараз його дратувало все: і п’яні компанії, і дівчата з неодмінними атрибутами вихідного дня в руках — пляшкою слабоалкоголки та тонкою цигаркою; і наркомани, яких ніхто не зачіпав і не заважав їм чи то «розмовляти по телефону» без телефону, чи «злітати у літаку». Хотілося вдарити непритомного молодого хлопця-наркомана, який лежав у під’їзді у смердючій калюжі своєї сечі, струснути його за плечі, привести до тями й кричати: «Бидло! Доки ти тут лежиш обісцяний, твоє місто займає ворог! Невже у твоєму житті нема більшої цінності, ніж шприц, наповнений гидотою?!» Бридливо скривившись, Геннадій пройшов повз наркомана, який волів померти від передозування замість віддати життя за батьківщину.

Юнак розумів, що його невдоволення ситуацією викликане особистою пасивністю і бездіяльністю, а ще більше — мовчанням друзів. Він так і не повернувся до Оксанки, хоча щодня їй телефонував, цікавився справами і посилався на завантаженість роботою. Насправді ніхто нічого не замовляв у ці дні, і вони розтяглися у нескінченність. Кілька днів тому провів на потяг Антона, який пішов шляхом найменшого опору — втік до Києва, де спокійніше і безпечніше. Геннадію хотілося кинути другу, що його вчинок — прояв слабкодухості, навіть боягузтва, але нитки давньої приязні не дозволили дорікнути.

На прощання Антон сказав: