Оголений нерв: роман

— Пробачте мене, нерозумну бабу, — промовила жінка, а Настя про себе відзначила, що це перше вибачення жінки. — Біс попутав. Гадала, що втечу від війни, а вона повсюди. Краще вже доживати вік у рідних стінах, ніж тулитися по чужих кутках.

— Тебе ніхто не виганяв, — сказав Валерій.

— Я нікого і ні в чому не звинувачую, — промовила стиха жінка, — а зараз прошу мене не ображати і забрати гроші.

— Як скажете, — Настя забрала купюри.

— Бабусю, може, нарешті розповіси, що трапилося? — звернувся до бабці онук.

— Останнім часом я зробила висновок, що ми не цінимо те, що маємо сьогодні. Лише з утратою приходить усвідомлення цінності того, що мали. І тоді з’являється непереборне бажання повернути втрачене, щоб воно було завжди з тобою, і берегти надалі, як зіницю ока.

— Я не знав, бабусю, що ти у нас філософ, — насмішкувато сказав хлопець, але батьки з таким осудом поглянули на нього, що він одразу замовк і почав довбати вилкою салат.

— Там теж стріляють? — спитала Настя, щоб порушити мовчанку.

— Ще й як! З боку Росії так почали палити, що не приведи Господи! — зітхнула вона. — У відповідь Нацгвардія відкрила вогонь, а з іншого боку ополченці почали артилерією обстрілювати українські війська, щоб допомогти росіянам. Суцільне пекло, а Червонопартизанськ потрапив між трьох вогнів. І шахти побили, і в будинки влучили снаряди. Чиї — ніхто не скаже, бо стріляли звідусіль. Посиділи ми в погребі, як щури, намерзлися там і повилазили.

Жінка замовкла. Важкі спогади тиснули на неї пресом, вона попила води і продовжила:

— Я бачила бідних солдатів української армії, які відступали з кордону. Ви не можете собі уявити, які вони молоденькі, брудні, голодні — просто жах! Люди впускали солдатиків до себе, обливаючись слізьми, бо в кожного є діти, є сини, давали водички, годували. А скільки їх полягло по посадках! Когось встигли прикопати, а хтось так і залишився лежати, а їх чекають матері, не сплять ночами.

— Зараз хоч позбирали трупи, щоб поховати? — спитала Настя.

— Насте, доню, — жінка тяжко зітхнула. — Ти собі не можеш уявити, скільки там їх полягло! У затишшя чоловіки брали лопати в руки і йшли у посадки, бо все навколо просякло трупним запахом. А там загиблі усі підряд, всі у військовій формі, без документів, тож закопували на місці всіх разом — війні байдуже, на чиєму ти боці, вона ненажера, їй давай побільше жертв. Вони залишаться лежати в чужій землі, не відспівані, не прощені, а матері до скону будуть їх чекати і сподіватися на повернення.

— Жах, — зітхнула Настя. — В Росію тікає багато людей, а чи хто повертається назад? — поцікавилася вона.

— Ми вірили, що нас чекатимуть з відкритими обіймами, — продовжила розповідь жінка. — Багато біженців сподівалися, що з табору їх відправлять у Крим, дехто надіявся потрапити навіть до столиці, отримати безкоштовне житло, але ж правильно кажуть, що дармовий сир лише в мишоловці. Коли дізналися, що біженців відправлять у віддалені куточки Росії, ейфорія спала і прийшло усвідомлення, що там ми чужинці. Частина, як ми, повтікали світ за очі, інші погодилися їхати, бо все одно в Україні не мали ні житла, ні роботи, а дехто захотів повернутися на батьківщину.

— Але ж ви казали, що на кордоні не пропускали, — зауважила Настя. — Як вам вдалося повернутися?

— Нам пощастило, бо ми одразу вирішили повертатися, — сказала жінка. — Якось приїхали на митницю, а там після боїв усе розбите і нікого нема, лише вітер залітав зі степу і аж свистів. То ми швиденько безперешкодно проїхали і попали додому, а згодом знову кордон перекрили козачки і нікого не пускали, тож люди вимушені були нишком ночами перетинати кордон посадками. І їхали, і пішки з дітьми йшли, сила-силенна була людей! — вона похитала головою. — А посадки заміновані, тож ризикували бідненькі своїм життям. Кажуть, що не один біженець залишився навіки в тій посадці, але люди намагалися йти там, де вже перед ними хтось пройшов. Отаке було: з одного боку колони стоять, намагаючись потрапити в Росію, з іншого боку не менше людей пробирається пішки назад — ніби дві річки текли в різні боки.

— А зараз хто зайняв Червонопартизанськ? — спитав Геннадій.

— Грець його знає! Бувало, загуркоче щось на вулиці, вигляну з двору — промчався танк з українським прапором, після обіду знову виглядаю, а вже мчить техніка з триколором, назавтра ще з якимось — і так щодня.

Пообідавши, свекруха пішла відпочивати, а Настя заходилася скотчем клеїти скло на вікнах. Уже багато людей наклеїли на скло паперові смужки, щоб не поранили друзки, коли від вибуху розлетиться скло, а Настя все ніяк не могла зібратися. Вона заглянула в кімнату свекрухи.