Оголений нерв: роман

— Іване, я не хочу далі слухати твою дурню. Усі наші з тобою розмови ні до чого хорошого не доводили, тож, поки ми не посварилися назавжди, йди своєю дорогою.

— Я й піду, — погодився Іван, — тому й викликав тебе на розмову. Я здогадуюсь, чим ти займаєшся з Льончиком. Не турбуйтесь, нікому не скажу, але я повинен тобі як другу сповістити про своє рішення. Тільки прошу тебе, не починай мене переконувати, схиляти на свій бік, — я визначився зі своїм вибором, і мене ніхто не зупинить, а ось ти помиляєшся. Коли ти це зрозумієш, то приєднаєшся до нас.

— До кого «до вас»?

— До ополченців, справжніх захисників землі своїх дідів.

— Не… зрозумів, — протягнув Геннадій.

— А що тут розуміти? Я записався в ополчення. Тепер я — боєць Армії Південного Сходу.

Слова Івана були сильніші за удар обухом по голові. Геннадій кілька хвилин дивився на Івана так, ніби перед ним був інопланетянин.

— Ущипни мене, бо я сплю, — врешті-решт промовив розгублено.

— Я взяв зброю в руки і буду стояти з нею до останнього, але фашистів сюди не допущу!

— Іване, ти робиш найбільшу помилку свого життя. Наша армія на підході, незабаром вона ввійде у наше місто, і тебе або вб’ють у бою, або до кінця своїх днів будеш сидіти за ґратами як зрадник Батьківщини. Ти цього хочеш? Про матір свою подумав?

— Вона знає.

— І як вона сприйняла твоє рішення?

— Правильно. Звичайно, як мати вона хвилюється за мене завжди, але поставилася з розумінням.

— Не можу повірити в почуте.

— Генику, такі, як я, увійдуть в історію як захисники своєї країни, — сказав Іван, — я зі своїми побратимами стану героєм, і мені не соромно буде дивитися своїм дітям в очі. А що ти своїм скажеш? Що привів до влади фашистів, які прийшли на нашу землю і не лишать тут каменя на камені?

— Своїм дітям я скажу, що пролив кров за їхню свободу і незалежність, — заперечив Гена. — А ще розповім, що в мене був друг дитинства, гарний друг, який став зрадником своєї Батьківщини. І взагалі, потрібно відкоригувати список друзів, — додав згодом.

Розділ 49

Насамперед Настя навідала тітку Дусю. Важко було впізнати в жінці колишню сусідку, в якої все горіло в руках, а очі завжди світилися радістю. Тітка Дуся швидко згасала, перетворюючись із жвавої, наповненої радістю життя жінки на сіру тінь із запалими сумними очима й опущеними плечима. Здавалося, що на жінку звалився тягар, який несила витримати, ще трохи — і вона зламається, зігнеться до землі під ваготою, як квітка на надломленому пагоні.

— Доброго дня, — привіталася Настя.

Жінка сиділа на лавці у дворі. Вона глипнула на Настю, щось на кшталт легкої посмішки майнуло на її обличчі і враз зникло.