Розділ «НЕБЕЗПЕЧНА СПАДЩИНА»

— Значить, воно його вже побачило! І гаси чи не гаси, воно все одно знає: в хаті хтось є!

Нарешті оговтався Зорян Бачинський. На відміну від розгублених та наляканих хлопців, він тримався, або хоча б намагався триматися спокійно. Так, як належить дорослому чоловікові перед школярами, котрі могли бути його нехай не дітьми, але молодшими братами — так точно.

— Тихо будьте! — наказав він. — Максим є правий: у темряві краще тепер не сидіти. Денисе, ось, маєш запальничку, — це прозвучало як «запалничку», — засвічуй свічки, коли світло — нема чого боятися.

— А чого нам треба боятися? — запитав Денис, слухняно виконуючи прохання.

— Нам з вами — нічого, — впевнено заявив Зорян Бачинський. — А ось Оксана, я собі бачу, все ж таки трошки налякана.

— Ні-ні! — поспішила заперечити Оксана, висовуючи голову з-під ковдри.

Вдарив грім. Блиснула блискавка. Протяжно завили вже з другого боку хати, під іншими вікнами. Оксана остаточно припинила гратися в безстрашну героїню, тепер уже закричавши вголос, на всю хату. Заспокоїти її ніхто не наважився — моторошне виття заганяло хлопчачі серця в п’яти. Навіть дорослий Зорян відчув, як тілом пробігли дрібні холодні кусючі мурахи.

— Це… вітер, — вичавив він із себе, намагаючись переконати в цьому не стільки інших, скільки себе самого: — Це лише вітер так виє… Ефект…

Ніби заперечуючи, виття повторилося, і тепер до нього додалося люте гарчання. Максим давав би руку на відсіч — він навіть почув скрегіт хижих зубів. Пересиливши себе, він обережно взяв свічку, приставними кроками наблизився до вікна, підніс до темної, давно не митої шибки вогник.

— Ану, хто там! — він спробував промовити це гордо, та вийшло щось більше схоже не мишачий писк.

— Геть з вогнем від вікна! — трошки запізно крикнув Денис, підбігши до Максима і відтягуючи його, дмухнуви на свічку.

Дивно — вогник чомусь не погаснув. Трошки блимнувши на ґнотику, він розгорівся, здавалося, ще з більшої силою. Тіні від свічок танцювали по стінах і стелі в такт завиванню вітру знадвору. За вікном швидко промайнула якась величезна тінь. Знову сяйнула блискавка, вдарив грім, дощ стьобнув по шибках. І знову почулося страшне виття, яке супроводжувало моторошне гарчання.

— Отче наш, сущий на небесах… — тихо промовив Зорян Бачинський.

І не договорив, бо почувся новий звук. Знадвору хтось дряпав двері. Спочатку легенько, ніби не впевнено. Та що далі, то гучнішими ставали ці звуки. Невідомо для чого Денис підбіг до дверей, торкнувся міцного грубого засуву, помацав величезну клямку. Двері в цій старій хаті замикалися на совість. Якщо їх не штурмувати тараном, облогу можна витримати до ранку. А йому чомусь здавалося — під ранок все повинно припинитися. Чим би все це насправді не було: проявом сил природних чи надприродних.

Після історії з привидом Денис Черненко, який і до того не вірив у різні казочки, зневірився в них остаточно. Але те, що відбувалося з ними зараз, ладне було змусити його переглянути власні погляди. Те, що в Києві справді могло здаватися страшним, мало логічні пояснення. Тут, далеко від цивілізації, серед буйної природи, ті ж речі починали сприйматися інакше.

По дверях знову шкрябнули. Так, наче гострі величезні кігті впилися в дерево і кігтяста лапа повільно посунула донизу. Оксана не переставала зойкати, так і не висовуючись з-під ковдри. Денис відійшов від дверей, став посеред кімнати. Максим притулився до нього спиною. Поруч із ними височіла постать Зоряна Бачинського.

Так вони якийсь час стояли мовчки, слухаючи бурчання грому, шум дощу та виття. У двері шкрябати перестали, вити так само стали рідше, та це жодним чином не заспокоїло мимовільних бранців старої мольфарової хати. Нарешті Максим Білан спромігся промовити те, що, без сумніву, крутилося в головах товаришів по нещастю.

— Вовкулаки, — вичавив із себе він.

— Ти серйозно? — перепитав Денис, і в голосі його цього разу не чулося жодних насмішок.

— Не знаю, — чесно відповів Максим. — Але виють та гарчать тільки вони, вовки-перевертні. За переказами, між іншим, саме з вовкулаків складається почет ватажків нечисті. Вони прийшли сюди по свого пана.