Розділ «Книга друга»

– Єсть!

– Розстав вартових. Днювати будемо.

– Єсть.

Люди розташовувались на відпочинок і про Йоньку забули. Він сидів під дубом, зляканий, голодний, без курива і без корови: її кудись повели партизани, може, різати, а може, й доїть, хіба вони йому доповідали.

«Говорили дурневі: сиди дома. Так поперся. От тобі і вскочив. А як зараз нападуть німці, що я робитиму? В партизан оружія, а в мене? Хіба торбою кидатись буду? Ні, це таки вскочив… – журився Йонька, жадібно нюхаючи дим від партизанських самокруток. – Ані їсти, ані закурити», – і Йонька відчув себе полоненим.

Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере інтерес, що й про куриво забув: он стільки їх, купочка, а німців не бояться… «Що їх тримає? Віра? Яка віра, коли наших не чути і не видно, а цих перетовчуть по одному, та й ділу кінець. Нещасні люди. Приречені. Мій хоч з армією відступив».

Йонька не витримав і попросив у одного з партизанів закурити. Той засміявся, потрусив кисетом:

– Кури, діду, на здоров’я.

Йонька згорнув цигарку, повеселів очима. Он Оксен ходить. При оружії і на шапці зірка. Їхній Оксен, із Троянівки. Йонька аж очима заморгав: не віриться… Аж підвечір його розбудив Василь Кир і повів на кухню. Там Йонька оперезав котелок партизанської кулеші і зараз же виклянчив закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сірників, відвів у кущики.

– Партизанські харчі треба відробити, діду, – усміхнувся Оксен у бороду. – Як зовсім звечоріє, я дам вам підводу і ви відвезете пораненого на Голубів хутір, до своїх родичів.

Йонька поперхнувся димом.

– Влаштуєте пораненого так, щоб йому було якнайкраще і щоб жодна душа не знала, що він там є. Як тільки з ним трапиться щось недобре – тебе і твою рідню віддамо під суд. А доглянете – від радянської влади вам буде велика подяка. З’явишся в Троянівку – рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб тобі не страшно було, даю охорону – Василя Кира.

– Дай мені, Оксюшо, когось іншого, – зашепотів Йонька. – Бо це ж такий, що слово впоперек скажеш – і задушить на дорозі. Заповзявся він на мене. Грозить таке до штанів прив’язати, щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летіти – сяк-так, а вниз падати? Це ж вірна погибель.

– А ти змовчуй – і все буде добре. І ще скажу тобі на прощання – не лізь, діду, до хліборобів-собственників. У тебе два сини в Червоній армії служать. Вернуться – як їм у вічі глянеш? За Федота не знаю, може, він тебе і не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на твоїм заду.

– Це ти, їй-право, як у воду дивишся.

– Отож…

На Голубів хутір виїхали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся – тепер їх ніхто не побачить. Кир ішов попереду, чорний, сильний, зітканий із ночі.

– Отамечки наче щось затаїлося, – прошепотів Йонька.

Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п’ять. За вибалком уже хутір. Йонька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.

– Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?