Розділ «Книга друга»

Йонька непомітно глянув на Оксена, у того сіпнулось щось під бородою.

– Та-а-ак, – передихнув він, повівши плечима, як від морозу. – А діти?

– Дітей не зачіпали. Тільки Гнатову дівчину зґвалтували.

Оксен кинувся як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорній бороді ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку автомата, другою дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалі:

– Ну що ж. Спасибі тобі, земляче, за новини.

Підійшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд.

– А, це той, що артіль грабував та бігав до німців земельку просити. Товаришу командир, – звернувся він до Оксена. – Позволь мені одвести його за кущі. Я йому артільний статут прочитаю.

– Що ви, хлопці, – злякано захлипав Йонька. – Я тутечки ні при чім.

Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:

– Ти чув, як сьогодні вночі гупнуло так, що півнеба зайнялося?

Очі Кира рвонули Йоньку за душу і погнали страх з грудей аж у п'яти.

– Чув…

– То ми ешелон із німаками в Царство Небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобі таку штуку присобачу до штанів, що смикну за шнурок – і полетиш до архангелів овець пасти.

– Залиш його, Кир, – нахмурився Оксен.

За кущами почувся шелест, і два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Він лежав, покритий шинеллю, і тихо стогнав.

– Ну, як він? – запитав Оксен у літнього чоловіка з медицинською сумочкою через плече.

– Погано, товаришу командир. Спокій йому треба.

– Розвідники ще не вернулися?

– Не чути.

– Зозуля!