Розділ «Книга друга»

– Боже мій! Оксен?

Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою.

– Та чи ж я сподівався, чи ж надіявся?! – плакав він, підсьорбуючи носом і тремтячи губами. – Думав уже, що й на світі немає. А воно таки хоч півбога та все ж є на небі. Ох ти ж горенько, спаси Христос мою душу, – ніяк не міг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн.

Оксен, бачачи його мордування, витяг пачку цигарок «Новий Харків», подав старому:

– Куріть мої.

Йонька жадібно згріб цигарку, довго крутив у пальцях, розглядаючи, як заморське диво:

– Хе… Де ж ви дістаєте таку розкіш? Чи не з неба кидають? – запитав він, весело і хитрувато примруживши око.

– Дістаємо помаленьку, – ухильно відповів Оксен, затягаючись запашним димом і пускаючи його повз вухо. – Розказуйте, що нового в Троянівці.

– А що нового? Німців повно, поліцаїв. Спочатку, як приїхали, курей брали, а це вже до корівок та свиней добираються.

– А що люди говорять?

– Та воно, сам знаєш, народ різний, одні зуби ціплять, другі – ні сюди ні туди, а треті кажуть, однаково, на кого робити, аби їсти давали.

– Нічого, ось нагодують німці плетюгами, тоді по-іншому заговорять. Що зробили з артільним добром?

– Розтягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвірів. «Ми, – кричать, – сюди все зносили, ми й рознесемо».

Оксен слухав нехитру розповідь Йоньки і все нижче та нижче схиляв засмучену голову.

«Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми їх, не вберегли. За слабі ґрати посадили, треба було за міцніші. І тут Дорош говорив правду, і тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани і направили в Сибір? Тепер воно повернулося? Старостою? Ото! І місце собі знайшов відповідне. Ну, від них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в ліси та смердючі ями, а самі сіли правити! Ну що ж, правте. Тільки ми вам не дамо спокійно сидіти ані в днину, ані в ніч».

Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його із забитого німецького мотоцикліста.

«А добро, як прийдуть наші, зберемо, все до віничка, до мітелочки. Не думайте, що так пропаде задаром».

Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убік:

– Ну, а як же моя сім'я? Діти? – і затих в очікуванні, обвиваючи голову сивою чалмою диму.

– Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жінка нічого собі, а Гнатиха померла. Дуже її під серце чобітьми били.