Розділ «Книга друга»

– Ви од неї самі відмовитесь.

Уляна зустріла їх плачем і лайкою. Бідна жінка, видно, розгубилася, губи в неї тремтіли.

– Де ви ходите в бісового батька? Прибігали вже десять раз із ружжами Джмелики, на сходку загадували. А що я на тій сходці буду робити одна? Ви ж таки чоловіки.

– Не торохти! – гримнув на неї Йонька, якому в своїй рідній хаті й стіни допомагали і він, здавалося, не боявся нікого в світі. – На яку сходку? Чого?

– А ти мене спитай. Німаки щось будуть казати, чи що…

– Шукай чисту сорочку і штани, – заметушився Йонька. – Може, землю ділитимуть. Шукай, кажу, чого очі вилупила?

– На смерть я тобі шукатиму! – крикнула Уляна і вийшла надвір.

Гаврило понуро сидів на піддашшях, підперши руками голову.

Йонька вискочив у білій пожмаканій сорочці, пом’ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босоніж, простоволосий, лице світилося, як у церковного паламаря.

– Добивайся, щоб нарізали на Радьківщині. То наша дідівщина. Окроме, як там, ніде не бери. Затямив? – тупцювався він біля Гаврила. – Уляно, винеси ціпок і смушеву шапку.

Уляна, плачучи, пішла в сіни. За хвилю звідти вилетіли ціпок, шапка і сірячина. Впали серед двору.

– Кидаєш? – засвітив очима Йонька. – Так шануєш хазяїна?

Він схопив у руку ціпок – і до сіней, його перепинив Гаврило.

– Охолоньте трохи.

Йонька підплигнув по-півнячому, дрібно затрусив ціпком:

– Я тобі, шеймо, покажу, як почитать хазяїна. Я тобі пропишу равноправіє…

Сердито окрутнувся і, зігнувшись, крисиною походкою побіг до воріт. За ворітьми переродився: спина розігнулась, ноги вирівнялися, голова закинулася трохи назад, ціпок виставився наперед, шапка здибилася вгору.

«Іди, вони тобі приріжуть. Як одхватять, то аж по саму ріпицю». Гаврило звівся і хотів було йти до себе в двір, але в цю хвилину вийшла заплакана мати.

– Сину, – тихо схлипнула вона, – що ж воно в нашій сім’ї робиться? Один побіг ворогам на поклін, так тому ж і не диво, дурний, неписьменний, а й та, – вона кивнула головою в хату, – учена і теж збирається. Підійшла до неї, говорю: «Ти ж жінка красного командира». А вона… – Уляна ледве вирвала із скривлених губів: – А вона каже: «Тепер другі командири прийшли, офіцери…»

Нещасна мати приклала фартушину до очей і зайшлася тим плачем, яким плачуть трудові люди, коли їм особливо тяжко: очі сухі, а горло здавлює так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагінцях жил розправляла фартушину на колінах. І тоді Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказівний палець, важка і лапата, як дощова крапля. Мати похапцем витерла її, щоб приховати від сина, але він уже побачив, і в грудях у нього задубіло: він устав і пішов у хату. Ще не відкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних ніг, наспівування півголосом. Вона закривала і відкривала чемодан, було чути, як стукає кришка і клацають замки.