Розділ «Книга друга»

– Закиньте гвинтівку. Знайдуть – на місці постріляють.

Йонька заметушився, але було вже пізно – німці були близько і могли помітити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку і закляк – що буде, те й буде.

Німці наближалися, і було добре видно їх запилені обличчя в касках. їхали по двоє, один – за рулем, другий – у люльці. Війнувши рижим хвостом пилюки, зупинилися. Двоє підійшло до підводи: розхристані, закіптюжені, в мундирах кольору прілого сіна, рукава позакачувані.

– Ти стріляв? – запитав перший із них.

Гаврило не зрозумів питання. Німець приплющив око і показав на Гаврила пальцем:

– Ти паф-паф?!

Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли.

– Во іст дайн гевер? А? – кричав він.

Йонька, зачувши слово «гевер», зрозумів, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Німець крикнув на Йоньку «век» і поліз у гарбу.

«Все, – задихнувся Гаврило. – Плигнути в соняшники і тікати? А куди втечу з кривою ногою? Ні, хай уже вбивають разом». Страх смерті забрав силу, і, якби його зараз стріляли, він би не поворухнув і пальцем.

Німець заліз у гарбу, потоптався по карабінові, тріснув діда по пиці, аж люлька вилетіла на дорогу, і пішов до мотоцикла.

Гаврило і Йонька опам'яталися тільки тоді, коли мотоцикли з німцями були вже далеко і хмара пилюки покрила їх.

– Господи, святий Пантелеймон, спасителю наш…

Вуса в старого затрусилися. Він махнув рукавом латаної сорочки по очах, занишпорив у соломі. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним від хвилювання голосом:

– Ні, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже не викину.

Він повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо дорогою з Полтави, звідки тільки-но проїхали мотоциклісти, рухалася величезна колона машин. Гаврило виїхав у жито і повернув у Волохівську балку. Через луги поїхав на Троянівку. У Дубині спинилися. Гаврило взяв карабіна і, озирнувшись навколо, пішов до галявини, де стояли копиці сіна, збив з одної «шапку», застромив карабін дулом униз, потім поклав «шапку» назад, придавив її пеньочком – для приміти.

За Ташанню – собачий лемент, гуркіт машин, одинокі постріли, короткі автоматні черги.

– Уже в селі, – сказав Йонька і перехрестився.

«Пісочкове», – сумно подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обізвалося в його душі, занило біля серця. «Це тоді приїжджав Федот, і ми тут косили сіно. Чи давно ж це було? – думав він, дивлячись, як чиста вода ворушить білий пісок у потоці. – Були брати, а де вони? Кричи та клич – вітер і голосу не донесе. Переполоще війна людей, як вода пісок».

– Гаврило, давай гарбу поставимо і коняку сховаємо, – обізвався старий, набиваючи люльку. – Коняка добра – забрати можуть.