Розділ «Книга друга»

Гаврило, побачивши, що старий збирається в степові мандри, відмовився їхати навідріз, але потім передумав, узяв вила, мовчки сів у гарбу.

– Що? Таки не витримав? Ще б пак. Само добро в руки тече, а ти відвертаєшся. За Чорним клином, кажуть, ціла скирта вівса недопаленого. Де погоріле – викинемо, а краще – кобилі заберемо. Воно хтозна за яку владу і наш Федот б'ється? Може, й прийде така, що дасть пожити мужикові.

– А чого вам при радянській владі не вистачало? Голодні були чи холодні?

– А то й ні? – визвірився старий.

– Може, й були, так при тимчасових труднощах. Все ж, як би там не було, при своїй владі, при радянській. А та, яку ви ждете, не наша. Чужа. А який чужинець нам хорошу жизнь принесе?

– Еге ж, ти там понімаєш…

Йонька подумав трохи. Видно, якісь сумніви трохи заворушилися в його голові, але він зараз же відігнав їх і сказав, намагаючись бути веселим:

– Доброго вівса привеземо, Гаврило! Може, і кукурудзи наламаємо для свиней. Ти добре зробив, що поїхав зі мною, їй-право, добре!

– А я не заради вівса.

– А заради чого ж?

– Час тепер такий, що вискочить хто-небудь із житів та задавить вас або вб'є…

– А ось йому! – весело викрикнув Йонька і вихопив з-під соломи маленький кавалерійський карабін.

Очі у Гаврила полізли догори.

– Де ви взяли?

– Де не взяв, та є. Врем'я тепер, сам кажеш, тривожне. І така штука в хазяйстві не поміша.

– За ту штуку вас повісять.

– А хто на мене подумає, що я з оружієм?

«Отакий потайний, – подумав про себе Гаврило. – Істинно, що ніхто не подумає. Старий, немічний, а за своє – в горло вчепиться, не одірвеш!»

Гаврило збоку глянув на старого. В того ще не зійшла з-під вусів посмішка, а він викинув її разом з люлькою. Цей різкий перехід від веселого, збудженого стану до суворої похмурості нагадав йому Федота: «Як вони схожі один на одного. А ми з Тимком не такі. Хтозна в кого й повдавалися. Мабуть, у матір».

Виїхали на полтавський шлях. Цілими гонами жовтіло нескошене жито, бризкало в землю зерном, і боляче стало Гаврилові.