Розділ «Книга друга»

– Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?… Потерпи ще трішки. Вже скоро…

Уляна пішла в хатину, внесла ночви з теплою водою.

«Боже, ніхто мене не жаліє, і всі хотять, щоб я померла», – кривиться від болю Орися і відвертає голову до стіни.

Уляна тривожно позирала у вікно. Йоньки не чути і не видно. Тоді вона накинула на плечі шаль і побігла до Гречаних по Явдоху.

«Вона нічого не тямить у сьому ділі, та хоч пособляти буде».

Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечі – і з хати.

– Я хоч сама, сусідко, не родила, та бачила, як інші родять, то вже щось пособлю, – гомоніла вона дорогою.

Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кілька разів вимили руки в гарячій воді і взялися за діла. Коли все було зроблено і породілля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували її і поклали біля матері. Ввійшли в хатину, раді і схвильовані.

– Хай поспить! Їй тепер тільки того й треба, – сказала Явдоха. – Дай я тебе почоломкаю, сусідко.

Уляна розгубилася.

– За що ж таку стару цілувати?

– Як же, ти хазяйка, двох онуків вигляділа, тепер маєш третього. Невістки, вони що? Молоді, дурні. Їх треба вчити, як на світі жить. А хто ж ту науку дасть? – допитувалася захмеліла Явдоха, бо Уляна по такому випадку піднесла їй чарчину вишнівочки. – Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невісточку розуму навчить.

Так вони сиділи і шепотіли, розчулені, збентежено-радісні, і коли Уляна пішла у світлицю наглянути, що там робиться, то і Явдоха визирала з-за її плеча.

Сусідки знову присіли до столу і пустилися в спогади: як дівували, скільки кому приданого дали і, мабуть, ще б довго гомоніли, та надворі занокало, затупотіло, і в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снігом, а з ним якийсь чоловік у башлику. Чоловік цей був такий високий, що в хаті відразу зробилося тісно й темно. Не гаючи ані хвилини, вони пороздягалися, і тоді Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очі бородою, стояв Шкурупій – знаменитий на всі хутори бикоріз і холостальщик жеребців. Від нього так і перло карболкою і оцтовим смородом кінського поту.

Уляна злякано витріщилась на нього. Йонька зажебонів їй на вухо:

– Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловіка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля – однаково.

Шкурупій витяг із торбини телячі щипці, поклацав ними і попросив склянку самогону.

– Всіда перед цим ділом впотрібляю…

Уляна налила, він випив, розгладив бороду.

– Ну, де ж породілля? – і поліз у світлицю.