Розділ «Книга друга»

– Може, й доведеться. Ніхто не знає сьогодні, що з ним буде завтра. Хочу на кімнатку глянути, де я була вашою невісткою.

Юля увійшла до світлиці і зупинилася біля порога. Нічого не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала в скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армїї. Юля на секунду затримала погляд і відвернулась: не любила його ні живого, ні портретного. Стіл застелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хміль. В опішнянському куманці – м'ята і гвоздики. Ліжко. Високе, в подушках – червоних, білих, голубих, квітчастих – трохи не до стелі. Орисині руки прибирають, спушують, складають – та спати нікому – хай… Може ж, повернеться… Тоді… Зараз Орися спить на лаві. Є у неї скриня-сундучок, на споді кришки – фотографія Тимка. Ходив із хлопцями на ярмарок у Зіньків та й «знявся» заради сміху: сидить Тимко в бешметі, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясі – два кинджали, з-під кубанки чуб кільцюється. Очі здивовані, напружені, дивляться просто в об'єктив, а губи сердиті, чужі. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися відкриє скриню, подивиться та й замкне: «Сиди ж там із своїми ножами, страшнюка», – поговорить, горюючи, і, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз підглядала Орисині обцілунки і, дивлячись тепер на сундучок, думала: «Вона замкнула там Тимків дух і кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цій хаті? Що тут для мене дороге? Аж нічогісінько. Як приблуда-мандрівниця. Переночувала – та й далі. Проте була ж я тут невісткою. Замужньою жінкою. І щось тут від мене залишилось».

Юля сіла на лаву:

– Орисю, ходи сюди.

– Зараз. Тілечко пшоно водою заллю.

І від того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить, згорнувши руки, Юля відчула себе зовсім чужою і непотрібною в цій хаті.

Витираючи руки об фартушок, Орися присіла поряд із Юлею.

– Ще не б'ється? – усміхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живіт.

Орися почервоніла і опустила очі.

– Чого ти затуляєшся? Чудна! Мені якби такий живіт, я б його всім показувала.

– Ви й так показуєте, – знущально зауважила Орися, і нижня губка її насмішкувато підсмикнулася.

Юля зрозуміла натяк і пояснила просто, без далеких об'їздів:

– Ні. Не пускала і не допущу до себе німчуків. Вони смердять псиною.

– А кажуть, що комендант до вас кожну ніч ходить.

– Ну, досить лобом горіхи розбивати. Он мати сердиться, що я її сина не любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба.

Юля присіла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки, білизну. Орися пішла в хатинку, а Юля довго сиділа скулившись. Тоді встала, пройшлась по хаті і зупинилася біля косинця, де валялися заполоч, нитки та всяка всячина. Раптом їй кинулася в око картонна коробочка. Юля жадібно схопила її і сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нічого не бачила.

«От і добре. Тепер я знатиму, що робити».

Чемодани? Вони не цікавили її. Ногою позапихала їх під Орисине ліжко.

«Головне – в сумочці, а решта – дурниці».

– Орисю, все моє барахло – тобі. В цю хату я більше не вернуся.