Розділ без назви (2)

– Гроші, що на корову збирав?

– І гроші цілі.

– Та що ж тоді сталося? Кажи, не мотай з мене душу!

– Вечері немає.

– Як немає? Хіба ти не варила?

– Варила обід, але всі горшки пусті, піди хоч і сам подивися.

І правда. Глянув я: всі горшки пусті. Від двох паляниць тільки крихти лишилися.

Що за оказія? Аж ось заходить моя найменшенька, Тетянка, та й хвалиться: «Тату, а в нас сьогодні весілля було». – «Яке весілля?» Вона пальчик у рот і далі продовжує: «Наша Марійка за Вихорового Петруся заміж виходила. Оце недавно до сватів поїхали. Гостей було – повна хата!» Я при цих словах аж отетерів. А вона далі своє: «Горілку пили, пісень співали. Особливо отієї, що: “Виглібай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль”. Та – плиг із моїх колін і під піл рукою показує. Я туди – аж там ціла батарея пляшок з водою, «горілка», значить. Я тоді до жінки: «Не горюй, – кажу, – раз таке діло, що в нас весілля було і ти свою дочку заміж віддала, то не плакати, а радіти повинна. Вари галушки, та тільки пошвидше, бо таки добре мені живіт корчі зводять». А Тетянка тоді підходить до мене та так радісно: «Ми тепер, – каже, – тату, багаті стали. В нас у стайні аж пара коней стоїть». Вийняв я батіг із-за сволока, дай, думаю, піду подивлюся, що воно там за коні такі об’явилися? Підходжу до хліва, чую – іржуть. Видно, господаря зачули. Побачили мене – притихли. Дивлюся, аж то мій Микола і Тетерин Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка поділася. Питаю я свого: «Ви поїли борщ і весь обід?» Мовчить. Я знову питаю: «Ви поїли, кажіть? Бо так зараз батогом одрепіжу, що й на травичку не сядете!» Мій тоді й каже: «Ми – коні. Ми борщу не їли. Нам овес давали». Я до ясел, а там вівса повно. «Як же ви, – питаю, – мішок з горища зняли?» А він: «Ми, тату, коробкою згори носили». Закипіло в мене серце – сім шкур би з них зідрав за таку шкоду. Та як згадав, як з мене мій рідний батько линтварі дубив ні за що ні про що, – опустив батіг і вийшов із хліва. Хай, думаю, хоч мої діти небитими ростуть, коли вже мені перепадало.

Дорош уважно слухав розповіді селян, але відчував, що вони приходять до нього не для того, щоб розповідати такі невинні історії, а що в них на умі є щось важливіше. Він допитувався в Сергія, який, по всьому видно, знав, у чому справа, але той тільки знизував плечима і прикидався незнайком.

Одного разу після того, як дядьки порозходилися із посиденьок, Дорош не витримав і вирішив повести із Сергієм розмову, як то кажуть, навпростець.

– Скажи мені: чого вони сюди ходять? – запитав він, роздумливо суплячи брови.

– А я почім знаю? – щиро здивувався Сергій. – Ви у них запитайте.

– Коли ж вони мене бояться, – спохмурнів Дорош.

Сергій, що плів ятір посеред хати, на секунду припинив роботу, спідлоба глянув на Дороша веселим оком:

– З якої речі?

– У мене таке враження.

– О-о, – зрадів Сергій. – Потрапили у саму точку.

– Тільки я не можу зрозуміти, в чому тут причина.

– А ви пильніше придивіться, тоді й побачите.

– А може б, ти мені прямо сказав? Без загадок?