Розділ без назви (2)

– Оборонив, значить, Бог. А ми думали – зарізано.

І хурщики зодягали шапки та журно хитали головами: був, мовляв, чоловік – нема чоловіка. Живеш отак на світі і не знаєш, що з тобою буде до вечора.

Гинули за сніговицею сани, ніби у небо підіймалися, а далі й зовсім не стало видно. Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайні розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зіньківські ковалі всі до одного шахраї і за підкову беруть такі гроші, що, мабуть, і в самій Полтаві люди б дивувалися, коли б їм розказав. Кожний же знає, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче зберегти. Одне, що дірок багато і кожну залатати треба, а друге – що появились на базарах такі жулики, що на ходу підметки одрізають. Чирк бритвою – одні каблуки остаються. Так це чоботи. А за гроші й не говори. Одним словом, говорили дядьки про різне і вже забули, що земля, крутячись, понесла ще одного грішника на небо і вже не верне його ніколи, і згине по ньому слід, як по тому журавлю, що відбився від свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, своє – серце поїдає.

Як відкрила Марія ворота, як уздріла свого хазяїна, збіліла, ніби лице борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже. Ноги підкошуються, кроку ступити не може, а по очах наче чорна блискавка вдарила: все почорніло навколо, нічого не бачить. Чужі люди внесли господаря в хату і на лаву поклали – вона того не бачила, не чула, не розуміла. Отупілими очима дивилася на лаву, де лежав Василь; приклавши хусточку до рота, похитувалася то ліворуч, то праворуч, як маятник, з закам’янілим лицем. Біля неї щулилася Санька. Лице німої дівчинки було здивованим і настороженим. Їй здавалося, що вуса в батька ворушаться, і вона нахилилася так близько до батька, що чула, як від нього віє холодом і снігом. Вона ніяк не могла збагнути, мертвий він чи тільки спить, і тому обличчя її не крило ні горе, ні печаль, воно було тихим і лагідним. Трилітній Сергійко підійшов до батька і сказав, наслідуючи матір:

– Спи, тату. Я тобі й чобітки здійму.

І цей голос зробив у хаті ще більший плач і стогін.

Після смерті чоловіка Марія героїчно билася з нуждою, але потім занедужала якоюсь загадковою хворобою і померла.

Залишилися діти самі. Сергійко – школяриком, а Санька – здоровою, сильною дівкою, заміж би впору віддавати, та хто візьме, коли із нею словом перемовитися не можна?

Санька любила брата з ревністю ведмедиці. Кожному, хто смів його ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона замінила йому матір. Обпирала, обшивала і пильно дивилася за тим, щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без діла. Санька рано пізнала горе, а її вада – німота – зробила її відлюдком. Вона не ходила до сусідів, була неподільчивою, хитрою і мстивою. Тяжка робота і вічний бій за шматок хліба зробили її спину широкою і міцною, як в робочої коняки, а руки налили нелюдською силою.

Роздратували її якось хлопці на вулиці, схопила вона одного в такі обійми, що ледве живого та теплого із рук вирвали, вже і лице було посиніло. З того часу парубки стали її побоюватися, перестали над нею насміхатися і взагалі обходили десятою дорогою.

В артілі Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мішки, дивуючи дядьків своєю страшною витривалістю і силою: на елеваторі могла вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без відпочинку, не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками, що бугрилися і кам’яно тверділи, обтягнуті засмаглою на сонці шкірою. Шофери прицмокували язиками, милуючись її силою і зграбністю форм її тіла, і серед них траплялися такі жартуни, що вичигували її по темних куточках, щоб повести на гріх. Одного із таких джиґунів Санька схопила за шиворот і так махонула ним у ворох пшениці, що він зарився по самі п’яти.

В артілі працювала Санька безвідмовно і роботу виконувала ретельно, краще за всіх. Полють полільниці буряки – обжене їх Санька на цілий рядок. Коли не глянеш на неї, – все й стоїть стовбура, не розгинається. Сердяться на неї жінки за те, що їх обганяє, а вона ще дужче супиться, ще лютіше махає сапою.

Коли Сергій привів у хату Дороша і пояснив сестрі, що він буде жити у них на квартирі, Санька не повірила. Як? У них жити? І він не погребує? Стояла посеред хати з пустим відром і пильно оглядала Дороша з ніг до голови. А він, у сірій шинельчині, з чемоданом у руках, топтався біля столу і не знав, що робити. Потім поставив чемодан, підійшов до неї і подав руку для привітання. Вона теж поставила відро і теж подала свою широку, чоловічу руку, і очі її розчулено заблищали.

По соромливій усмішці Дороша, по його чистих очах, по його малесенькій, слабенькій ручці, по його блідому, хворобливому обличчі і ще по чомусь, одній їй відомому і більше ні для кого не доступному, Санька визначила, що перед нею людина добра, а не зла, і що її треба поважати й шанувати.

Через кілька хвилин вона повернулася із цебром води і заходилася розтоплювати піч, щоб приготувати для гостя хорошу вечерю. Дороша вона посадила на покуття і дивилася на нього, як на ікону. Вона була збуджена, весь час похитувала головою, усміхалася і жваво жестикулювала. Сергій перекладав це на слова. Санька говорила, що гостеві в них буде дуже добре, що він матиме все, що забажає, аби тільки їв та поправлявся, щоб був не такий (вона втягла щоки і пустила під лоб очі, щоб показати, який він худий), а такий: вона роздула свої щоки, скільки могла, і аж почервоніла від натуги. Дорош переказав, що він буде старатися, але що з нього поганий їдець, він не знає, чи господиня залишиться ним задоволена. Зачувши це, вона здивувалася, журливо похитала головою і нетерпляче глянула на Сергія, навіть смикнула його за рукав, прохаючи, очевидно, пояснити, в чім криється причина нездоров’я гостя. Сергій показав, що гість був дуже тяжко поранений на війні. Вона зробила страшне обличчя і так застигла на хвилину. Потім кинулася, як від електрики, і швидко, безладно замахала руками, так гаряче і так збуджено, що навіть Сергій не міг довго розібрати, що вона говорить. Очі її горіли, в грудях булькало і стогнало, лице зробилося лютим і невблаганним, і вона пішла на Дороша, а він відходив назад, потискуючи плечима, здивовано позираючи на Сергія.

– Чого це вона? Що це з нею?

Але Сергій не звертав уваги на його запитання, а уважно і сторожко слідкував за жестами сестри, бо все ще не міг зрозуміти, що вона каже і чого хоче. Обличчя його було напруженим і зосередженим, і в цю хвилину він дуже був схожий на Саньку. Нарешті він кивнув головою в знак того, що зрозумів, і відразу перевів погляд на Дороша.

– Не бійтеся. Вона добра. Вона вас поважатиме.

– Що вона говорила?

– Вона сказала, що в селі було багато здорових, молодих хлопців. Що всі вони пішли на фінську війну і не всі повернулися. Потім вона додала, що це жорстоко – убивати людей.