Розділ без назви (2)

– Отак – ха-ха!.. – Він усе ще ніяк не міг зупинити в собі сміх і тремтів плечима. – Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете.

– Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нікуди не піду. Мене ніхто сюди не посилав, я прийшов добровільно, а добровольці не тікають. А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти. Поживеш більше на білім світі – сам свою помилку побачиш.

Дорош зіскочив із підводи і, щоб трохи розім’ятися, пішов пішки. Щупленька постать його в захвиськаній болотом шинельчині на тлі чистого неба здавалася мізерною і сиротливою.

«Розгнівався, – подумав Сергій, дивлячись йому вслід. – Нічого. Зате буде знати, що я про нього думаю». Сергій закурив і їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи, перебираючи в пам’яті всі ті слова, які він сказав Дорошеві, і розцінюючи їх з того погляду, наскільки вони могли образити його супутника. Але як він не рився в них, як не чіплявся, він не знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. «А, нічого нема. А якщо він такий тонкошкірий, то хай лубки понашива, щоб не так дошкуляло». Сергій закурив ще раз, весняний пустотливий вітер зірвав із цигарки іскру і кинув йому в рукав, іскра припекла так, що аж затріпав рукою. «Іч, влетіла, клята. Не помітив і коли, – усміхнувся Сергій і чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: – Він або ж дуже хитрий, або дуже чесний. Поживем – побачимо». Сергієві скучно було їхати самому, він пустив биків на волю, хай собі тюпають помаленьку, а сам побіг до Дениса, що, сидячи на возі, між ділом, як то кажуть, чистив шомполом «ружжо».

– Ну, як ти тут? – запитав Сергій і собі плигнувши на воза.

– Їхати настобісіло. Закурити є?

Сергій вийняв кисет і передав його Денисові. Той закурив, відклав рушницю, сказав сумно:

– Зайця тепер трудно зустріти: озимина підросла. А дика качка вся на лиманах… У тебе щось є в торбині?

– А ти вже своє пожер?

Денис мовчки підняв шомполом пусту торбу, що валялася на возі.

– Ну, як твій керя? – запитав трохи згодом Денис. – Принеси його торбу, там должні ковбаси буть.

– Ніяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчі давала.

– Так в чом же діло? Візьми свою частку і неси сюди.

– Маєш кишку на дурничку?

– А що ж робити, коли вона пуста?

Сергій побіг до свого воза, взяв із торби шматок сала (один залишив Дорошеві), дві цибулини, кавалок хліба і приніс Денисові. Усівшись, вони смачно заходилися підвечерювати. Особливо не соромився свого їстівника Денис: чуже сало та хліб він уплітав за обидві щоки, так що на лобі аж піт виступив, цибулю гриз якось люто, як кінь сиру капусту, жирні брудні пальці обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком.

– Літом я тобі крижня підстрелю. Найжирнішого, – обіцяв Денис, не моргнувши оком. Сергій мовчав, тому що знав зарані, що Денис бреше і що ніякого крижня він не дасть.

Вечоріло. Сонце повернулося на західну околицю неба, купалося в попелястих тучах; вітер затих, степові облоги втрачали свою широчінь, вужчали; скрадливі чорні тіні рухалися звідусіль так швидко, що скоро не стало видно не тільки степу, а й дороги, по якій ішли бики. Незабаром у чорному степу, десь вдалині, стало примітно вогняну заграву.

– Чупахівка, – показав рукою Сергій в бік заграви.

– Скільки ще годин їхати? – поцікавився Дорош, відчуваючи голод і розташовуючись на возі, щоб перекусити.