Розділ без назви (2)

Денис, якось дивно зсутулившись, не опускаючи рушниці, великими стрибками побіг озиминою в тому керунку, де впала птиця, і зараз же побачив її. Ворон лежав грудьми вниз, розпластавши крила; голівка його з гострим самшитовим дзьобиком була відкинута набік, і дзьобик то закривався, то відкривався. Денис взяв його за теплі, але вже холодніючі лапки і, виваживши в руці, повертаючи на всі боки, став шукати місця, куди поцілила дробинка. Він навіть розгортав пір’я, але ні крові, ні ранки не знаходив. Раптом на тому місці, де було очко ворона, він знайшов малесеньку дірочку, з якої сочилася малиновою капелькою кров, і, зрозумівши, що поцілив у око, дурнувато усміхнувся: «Оце трахнув! Трохи голови не збив к лихій годині». Денис закинув рушницю на плече і, вже не сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрів до підвід.

– Готовий? – запитав Сергій, ставши на возі на коліна, щоб краще бачити.

Денис мовчки підняв у руці забиту птицю, полюбувався безжиттєвою кволістю і, розмахнувшись, кинув її в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно, під впливом якоїсь наглої думки, побіг на ниву і, розшукавши птицю, взяв назад. Сів на воза, вийняв із кишені недоривок, зв’язав воронові лапки і повісив бикові на ріг. Задоволений такою витівкою, радий, що таке придумав, Денис знову ліг на воза, час від часу підводячись та гигикаючи з того, що бик махає головою і не може ніяк скинути з рога забитої птиці.

Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився.

– Він що у вас, мисливець?

– Ні, гицель, – уточнив Сергій. – А як попадеться заєць, то й зайця вб’є.

– Як? х же тепер бити заборонено?

– Він на те не зважа. Та що тут за втрата? Їх он скільки по степу бігає.

– А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного вечора по курці, що ти мені скажеш?

– Що скажу? – здивувався Сергій. – Крадьте собі, аби не спіймалися.

– Гарним хвалишся. Може, й сам крав?

– Хто ж про себе таке скаже? – засміявся Сергій.

– А ти задумувався коли-небудь над тим, чому люди крадуть?

Сергій хитро підморгнув оком.

– А ви мене не той… не візьмете на карандаш, як я вам скажу свою щиру думку?

– На який карандаш?

– Ніби не знаєте? – ще хитріше примружився Сергій. – Скажу я вам слово, а ви запишете і скажете там, де треба, що я контрреволюційну агітацію розводжу. Ви хоч мій і квартирант, але дуже з вами христосатися не годиться.

– А-а, – усміхнувся Дорош, зрозумівши нарешті побоювання Сергія. – Ні, ні. Яка ж тут агітація, коли ми з тобою говоримо по-дружньому, по-товариському. І взагалі, хто тобі сказав, що коли ти будеш критикувати недоліки нашого життя, так це буде розцінюватися як контрреволюція? Хіба у вашій артілі не виступають колгоспники і не критикують недоліків у роботі правління?

– Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разів чотири в органи викликали.

– Значить, було за що.