Розділ без назви (2)

– Хто ж його знає, було чи не було: нам не видно…

– Ну, нічого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?

– Що говорити? – зітхнув Сергій. – У кого є хліб та до хліба, той не крастиме.

– А чого ж у вас хліба не вистачає?

– Вам видніше. Ви – вчені.

– Вченість тут ні при чім. А ти скажи, як ваші селяни думають? Чому в них хліба не вистачає?

Сергій зам’явся, кілька разів жадібно затягнувся цигаркою.

– А що говорять? Кажуть, що якби хліб по заграницях не розвозили, то вистачило б на десять літ. В Німеччину он скільки його пруть.

– Ти торкаєшся питання, якого не розумієш, – нахмурився Дорош. – А за кражу я тобі скажу: вона від низької свідомості людини. От ви, молодь, що ви робите на селі для того, щоб показувати високі взірці загальногромадської свідомості? Як ви підносите культуру села?

– Як? – засміявся Сергій. – Позбираємося в хаті в кого-небудь на кутку, пожируємо з дівчатами – і спати. Та ви чого мене за культуру питаєте? – посуворішав Сергій і насупив брови. – Ви мені дайте хліба в рот, а тоді й про культуру розказуйте. А то всі ви, городські, такі: хлібець жувати любите, а як він родить – не знаєте.

– Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекрасні, хороші люди, великі трударі. І на твої літа пора вже в цьому було розібратися.

– Пробував, – глухим голосом відповів Сергій. – Та нічого з того не вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин, городян і захищаєте.

– Не вгадав, – усміхнувся Дорош. – Я корінний селюк.

– Е, який із вас селюк? – махнув рукою Сергій, одвернувся і довгий час їхав мовчки. Дорош теж не зачіпав його на розмову, і так вони проїхали добрий шматок дороги. Нарешті Сергій засовався на своєму сідалі, кілька разів тяжко зітхнув, потім збив на потилицю облізлу шапурину і повернувся до Дороша обличчям:

– Воно, бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й промовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозі стовп за чоловіка, та все ж таки в неї очі є і вона щось бачить.

Сергій знову замовк.

– Я й вас не люблю, – промовив він після деякої мовчанки. – Ви хоч і крутитеся в нашому селі, а по шкірі видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навіщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тільки Охрім як повернувся із фінської війни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повісив і кожному зустрічному хвалився, що він одержав у нагороду іменні золоті часи за те, що взяв у полон двох фінських генералів. Ну хто йому повірить, що він такий бойовий подвиг зробив, коли всі знають, що Охрім власної тіні боїться? Але хлопцям з чого посміятись, то посміятись, аби весело було. От вони його і просять: «Ну, покажи, Охріме, бо ми зроду золотих часів не бачили. Дуже вже нам охота на них подивитися, а головне, поглянути, що на них написано». – «Е, – каже Охрім, – не можна, бо на них номер військової частини проставлено, а це вже військова таємниця, і її не можна розголошувати. Самі подумайте: яка мені болячка із-за вашої цікавості під розстріл іти. Котра зараз година, сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще і не просіть, бо не можу я присягу порушувати і не на те я був найкращим бійцем на всю дивізію Північного фронту». Просили хлопці, просили, нічого не виходить, а тоді підстерегли – і вихопили той ланцюжок…

Сергій засміявся, весело підбив шапурину:

– Виявилося, що ніяких часів у нього немає, а до ланцюжка жіноча пудрениця причеплена, котру баришні в сумочках носять, щоб, посеред вулиці зупинившись, красу наводити. От тобі – ха-ха! – і вся військова таємниця…

Сергій довго сміявся, витираючи кулаком мокрі від сліз очі.