Розділ «Частина друга»

Своє життя міняй!

Моя кров не вода —

Твоя слабкість вона!

Ти по крові мій раб,

Я – царівна твоя…

Господи. Як тупий примітивний реп. Ага, і то ще не все. Там купа такої бридоти словесної, запрограмованої на власній крові. То все замішувалося з пійлом якимсь та давалося жертві випити. Коли він пив, то слід було ще таке мурижити про себе: «Як ця кров у мені живе, так і я тепер у твоїм серці житиму довіку».

Ги. Хтозна, чи довіку, але лунатизм тому, кому робилося, гарантований. А ще купа різних хвороб тілесних на додачу, типу діабету чи астми… Тож, коли людина ніколи астмою не хворіла і тут раптом почала, треба замислитися чому. Так, поглинання крові. Майже вампіризм. Смак заліза на язиці. Бр-р-р-р-р… І наостанок ще слід було… Тьху-тьху-тьху, ні, вона не стане навіть згадувати, хоча на диво просто і швидко всі ці слова замовлянь та заклинань запам’ятовувалися.

А відмовляння яке! О, пісня просто. Свою кров з кров’ю того, хто тебе «замовив», слід було змішати, замовляння навиворіт проказати і дати об’єкту випити. Побічний ефект – любов перетворюється не на байдужість, а на ненависть. Бо кров людська набагато сильніше програмується словами, аніж навіть вода.

Або ще один із тридцяти способів, які вони сьогодні з Навією «розглядали». Попри чудні заскоки навіженої безсмертної, вона таки майстер своєї справи, не гірша від бабусі Горпини. Тільки її бабуся добра, а ця – справжній вивертень із пекла. Мальва тріпнула головою, наче скидала з себе запалений ненавистю погляд зеленокосої. М-да, Навія її ненавиділа і того навіть не приховувала. Тридцять способів, щоб «зневільнити» людину. Для чого? Один із них взагалі повний відпад – помістити в глиняну посудину спійманого в місячну ніч, найліпше коли місць уповні, кажана. Ту посудину поставити біля мурашника в лісі, а ще ліпше на сам мурашник. Через три дні повернутися. І те, що залишиться після об’їденого живцем кажана… Мальву ледве знову не вивернуло, цього разу від спогаду. Ну, ні… Це просто жах. І всі способи просто божевільно-жорстокі та гидкі, але зі стовідсотковою гарантією.

Наступного тижня будуть замовляння на смерть. Мальва дуже хотіла б, щоб Навія до наступного заняття не оклигала, тобто після її жартику.

Згадала бабусю Горпину і її спосіб привороту. Сама собі тепло посміхнулася. Бабусин спосіб. Воно якось не по-людськи когось до себе привертати, тобто закохувати, зате як красиво.

– Ей, проклятий! – покликала неголосно. – Ходи сюди, послухаєш, якого колись замовляння мене моя бабуся навчила. Це тобі не жахи від Навії.

Навіть не шукала проклятого очима. Відчувала, що прийшов на поклик і зовсім поруч спостерігає та слухає. Продовжувала:

– Коли місяць росте, щоб з’єднати дві душі разом, слід зробити наступне. Замісити тісто на хліб, звичайне пісне тісто на борошні, джерельній воді та дріжджах. Поки тісто місите, поки руки його торкаються, треба на нього 9 разів подумки або пошепки вимовити заклинання:

«Врожайнице, злата лугового блуднице, тут міситься не добром, а відступом повертається. Не розділяється, а з’єднується. Замішу, перемішу плоть раба твого з плоттю рабині твоєї, змішую хіть, пристрасть невгамовні, змішую на врожайність, на тілоблуддя, не на пиху, а на любов твою».

Коли хліб вже спікся, то його ставили під зростаючий місяць на одежу того, кого замовляли. І обгортався одежею той хліб, і знову говорили, співали, розмовляли і з хлібом, і з місяцем… Звісно, слід було потім тим хлібом того, кого хочете причарувати, нагодувати. Усе ліпше, аніж людською кров’ю поїти чи з кістками мертвого кажана мати справу… Ти мене слухаєш, правда ж?

Проклятий мовчав. Мальва ж знала: слухає.

– А даремно ти зі мною всередину не зайшов. Може, тоді стримав би від тих дурощів, що я наробила. Та я зовсім не шкодую. Ще чого? Треба було тій старій заразі менше про мою маму всякої гидоти казати та Птаху обзивати. Хіба вона варта хоч крихти з їхнього столу? Старе стервисько. Жабою мене погрожувала зробити. Ну-ну! Смачного, дорогенька!

І Мальва зареготала на всю кімнату.

– Яке їхало, таке здибало, – згадала стару приказку. І додала весело: – От скажи мені, проклятий, якого вона мене стала врікати? Ніби я теперішня. Але, як каже бабуся Горпина, хто запускає лихо, хай чекає, що воно повернеться сторицею. І знаєш, що я зробила? Ги. Тільки тобі скажу. Дозволила себе вректи. А поки вона там жаб-ропух своїх годувала, я тихо ті вроки зняла. А знаєш, оцей спосіб мені найбільше подобається. Умиватися водою, при цьому промовляючи: «Уроки колючі, поробленнє болюче! Ци ви си стали з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу вас викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Уроки колючі, поробленнє болюче! Викликаю вас із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йдіть собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Єк я тебе догоню – золотим мечом тобі голову здойму. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!»