Розділ «Частина друга»

Мор стояв розгублений. Ні, вже не був роздратованим чи сердитим, як того разу, коли син дременув до дівки, зрадивши темний бік зі світлою… Зараз якийсь невидимий ворог сидів всередині Стрибога і використовував його божественну силу у власних інтересах. То не були світлі, з тим його азартом покінчено назавжди, бо за останніх півроку син і словом не обмовився про Птаху. І поводився майже нормально. Виконував чемно всі його розпорядження, піклувався про доньку, хіба що забагато мовчав. І раптом така переміна? За знищений світ Стрибог відповідатиме перед Раттю Темних світів. Що він скаже старійшинам, чим виправдає поведінку сина? Так, Море, візьми себе в руки і згадай, що він не просто один із великих темних безсмертних, він, насамперед, твій син…

– Синку, – вичавив із себе, навіть гіркота вчувалася в голосі. – Вибач, але ти сам мене довів. Не стримався. Що з тобою відбувається? Ти мій єдиний син. Не тримай у собі те, що мучить тебе, розкажи, поділися з батьком. Згадай про свою доньку. Який приклад для наслідування ти їй подаєш?

– Що? Приклад? Ой! У нас вся сімейка така – одні ідеальні зібралися: і ти, і мати. Приклад, кажеш? А стирання дитині пам’яті, відбирання матері – це приклад чи неприклад, татунечку? О Чорнобоже, це необхідність! Звісно! Велика мета, грандіозні цілі! Богу Мору можна все задля великого. – Стрибог шаленим поглядом пропікав Морока. Тоді рішуче додав: – Твій син виріс, і йому на вас усіх начхати. Тому, не пішов би ти…

Стрибог розвернувся до Мора спиною, крутнувся на нозі й просто щез.

Майже в той самий момент поруч з Мором нізвідки з’явилася Мара.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

Від несподіванки Мор аж підстрибнув:

– Ну, тебе тільки тут не вистачало. Наче у мене клопотів мало? Що тут забула?

– Була недалеко. Душі убієнні збирала, яким ще не час помирати. Ви що тут витворяєте, темні? У власному ж світі майже все знищили?

Мара сердито свердлила Мора своїми темними очима.

– То не ми. То зробив твій син, шановна! Твій син. У нього наче здоровий глузд відібрали. Бачиш-но…

Мор, здається, навіть втішився, що має тепер на кому зігнати злість, тому його понесло.

Він розмахував руками, кричав, погрожував. Мара стояла спокійна та зосереджена на чомусь своєму, наче й не чула його.

І, коли Мор втомився кричати, здувся, мов кулька, Мара зовсім спокійно запитала:

– Закінчив? То ти Стрибога до цього довів чи хто?

Мор сердито підняв вгору руку. Кинуте звинувачення йому не просто не сподобалося. Здавалося, ще мить і він ударить Мару. Та продовжувала спокійно дивитися на Володаря темних. Стояла наче статуя, жодний м’яз на обличчі не видавав її емоцій. Вона його не боялася:

– Тільки спробуй. – Говорила тихо, але Мор її добре чув. – Твоя погроза – це навіть не намагання зруйнувати світ, не створений тобою. Це ще гірше. Хочеш підняти руку на безсмертну? А я думаю, від кого в синові стільки ненависті та гордині? Що можна чекати від дитини, яку виховував такий батько?

– І що можна чекати від дитини, якої зреклася така мати, – парирував відразу Мор.

Замовчали. Очевидно Мара чекала від чоловіка гучніших та дошкульніших образ. Та той німував, уважно вивчаючи своє взуття.

– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?