Розділ «Частина друга»

Учитель пильно дивився в очі. Вона не знала, що відповісти. Майже не дихаючи, чекала відповіді:

– Рівновага, Птахо, розширює життя, її відсутність – звужує. І твоє навчання завершено. Твій тотем у твоєму серці віднайдено. Ти готова повертатися додому. Бо на твоє місце для навчання має прийти новий учень з іншого боку. Той, хто готовий зробити протилежний вибір.

– Рівновага? – запитала невпевнено.

– Так, рівновага.

Але вона не повернулася додому, не захотіла. Ні, навідріз не відмовлялася, навпаки – наче щоразу, чи не щодня, готувалася, але віднаходилися щораз нові та нові справи для того, щоб відкласти відхід на потім. Тільки не сьогодні, може, завтра або коли невістка Вернигори народить чи син Байченка пройде обряд переродження…

Мирослад більше жодного разу не обмовився про те, що їй час. Навіть, здавалося, змирився з її присутністю. Лишень інколи вона ловила на собі його осудливий погляд. Бо вона, крім того, що допомагала, посіяла й сум’яття в Милограді. Багато молодих чоловіків були б не проти взяти її собі за дружину, бо жінок у поселенні, як завжди, не вистачало. Але примусити ту, що говорить прадавньою мовою, врешті зробити вибір ніхто не смів. Бо гнів батька Рода за таке міг і вбити. Інколи хлопці аж до першої крові сперечалися через неї, хоча Птаха до всіх ставилася однаково байдуже чи однаково прихильно. Миросладу це не подобалося. Він мав рацію, бо лад та спокій у чоловічій половині Милограда зрушився. І саме невчасно захворів один зі старійшин роду неврів – Голот. Настоянку, яка могла продовжити йому життя, робили з кореня трави, котра росла тільки в одному місці – на Гиблому болоті. Дорогу туди знав лишень Мирослад. Але на останньому полюванні він пошкодив ногу, тож мусив взяти із собою помічника. Особливого помічника, який би міг відчути потрібну траву. Тобто не просто взяти будь-яку, а таку, що вже дозріла і готова допомагати. Впоратися з цією місією могла тільки Птаха. І Мирослад взяв її з собою. Вона навіть зраділа. Може, це шанс порозумітися врешті з Учителем, пояснити йому, чому вона не хоче повертатися до Яровороту. І він зрозуміє її і допоможе переконати Учителя Посолоня, що так буде краще для всіх.

Вони йшли старою стежкою найглибшого болота. Це його частину милоградці називали Безмір. Тут тільки схибиш на півсантиметра вбік – відразу затягує, і шансів вибратися жодних. Дорога була неблизька. Кілька разів зупинялися на спочинок, бо Мирослад скаржився на біль у нозі. І, коли сонце вже перебігло позначку пополудні та ввійшло у вечорову фазу, Птаха зрозуміла, що назад вони сьогодні повернутися не встигнуть. Отже, заночують на болоті. Учитель майже всю дорогу мовчав. Птаха чекала, що він нарешті першим розпочне розмову. Може, стане переконувати її повертатися додому або знову читатиме нотації. Однак Учитель вперто мовчав, лишень інколи скаржився на біль у нозі. Почали вкладатися спати, коли сутінки майже накрили довкілля. Посеред болота віднайшовся невеликий острівець із твердим ґрунтом. На ньому щедро росли бузина та чорниця. Кущі бузини тут якраз у поміч – комарі їх не дуже люблять. І хоча одяг Птахи та Учителя був добре вимочений у трав’яному відварі, який ненавиділа комашня, та все ж за день брьохання в мокрому тванищі майже весь відвар з одягу змився. Повечеряли та вклалися спати. Під голову мішки, які брали для трави, накрилися зверху зорями. Втома була сильнішою за холод, і Птаха миттєво заснула.

Розбудило її страшне та немилосердне завивання на болоті. Зірвалася на ноги. Учителя поруч немає. Почала його кликати. Дуже сильно не галасувала, щоб не накликати на себе того звіра, що так страшно ревів десь зовсім поруч. У Милограді матері часто розповідали своїм дітям страшну казку про Болотяника Хрумача, який поїдає на болоті гріхи тих, хто без дозволу мами попхався туди чи заблукав там посеред ночі. А оскільки чемні діти навряд чи без дозволу дорослих туди підуть, а отже, й не заблукають, то їм боятися нічого… Як на підтвердження зі сторони болота знову почулося завивання. І Птаха готова було вже повірити в цю казку. Легенда ожила. Завивання не припинялося, зуби у дівчини дрібно цокотіли – чи то від напруження, чи від холоду, чи від страху, чи від усього відразу.

Не могла зосередитися на тому, що вже має свій тотем та може спробувати перевернутися. Крила не росли, хижість всередині враз перетворилася на лагідну та налякану домашню кішечку. Та раптом серед моторошної непроглядної темряви загорілися два червоних лихих вогні. Вони стали наближатися, а разом з ними і відчайдушно-жорстокий крик. Дівчина почала задкувати, дійшла майже до краєчку острівця, далі йти не було куди – бо темно і стежок на болоті не видно. А жахливий несамовитий крик не припинявся. І от вже ті жахливі вогні поруч – майже в два кроки від неї. Далі події розгорталися блискавично. Багата уява та спогади про Болотяника Хрумача зробили свою лиху справу. Вогні стали надто реальними та живими, як і рик. Уява намалювала лиховісного посіпаку, схожого на суміш андрофага та ведмедя, який за мить розірве її. І вона, з переляку та від бажання жити, блискавично перетворилася на пантеру і, коли звір болотяний вже був готовий до нападу, накинулася першою, зіштовхнувши його в болото, перед тим боляче вкусивши. Солодкий смак крові наповнив її люттю. Вона помститься за смерть Учителя, бо те чудовисько, напевне, його з’їло. Вона вб’є ту почвару, щоб не сміла більше нікого на болоті зачіпати. У той самий момент хмари, які закривали місяць, вітер відсунув убік, і вона глянула в очі страховиську. Перелякані людські очі дивилися на неї благально. У руках Учителя, що тонув у болоті, стримів згаслий факел. На шиї Мирослада багряніла кров… Це тривало наче вічність і наче мить – болото булькнуло, і Вчителя не стало. Птаха навіть не встигла поворухнутися, не те що перетворитися знову на людину.

Довго розповідати, що пережила вона тоді, звинувачуючи себе у смерті чоловіка, який для неї так багато важив. Оскаженіле ричання та волання на болоті продовжувалося цілу ніч, хоча ніхто більше її не зачіпав… Бо то вона сама і ревіла, і скавуліла, і завивала від горя.

Вранці Птаха збагнула, що навряд чи неври зрозуміють та пробачать їй смерть старійшини роду, Повелителя, якого вбила чужинка. Брехати вона не вміла, а правда виглядала безглуздою. І Птаха втекла додому, втекла до Вчителя Посолоня. Позірно втекла. Як не дивно, але дорогу до воріт вона якимсь дивом пригадала. Очевидно, страх має великі очі, і ті очі допомогли віднайти дорогу. Ворота Невридії легко випустили її, на прощання тужливо кигикнувши.

3. Яке їхало – таке й везло…

Обурена, зла, голодна та сердита Мальва навіть не пішла на вечерю. Та пішли вони всі… І батько, і Мор, і весь тупий та гіркий, мов полин, Темний світ. І хай її зараз виверне, і хай її всі кишки повилазять, але вона от у цю саму хвилину нізащо не сяде з темними за один стіл. Мальва чортихалася про себе так, що їй здавалося, навіть місячної давнини сніданок зараз з неї гидливо полізе… Хай, хай її зараз фізично мучить, і це буде гарним виправданням, чому вона не за спільною вечерею, де будуть славу Чорнобогу співати, а потім… розпитуватимуть про успіхи. Не дочекаються.

І справді їй було погано, дуже погано. Біль всередині просто паралізував, судомило все тіло. Коли врешті останній приступ нудоти минув і зрозуміла, що може рухатися, почала спускатися вниз сходами. Назустріч їй піднімався один із безсмертних, здається, Припекалом його Мор називав. Чолов’яга мав трохи дивний вигляд. Як на світ темних, то гламурненький. Сьогодні був вбраний у червоне. Червоні штани, червоні чоботи, червона сорочка, напевне, шовкова, і пахнув чомусь валер’янкою. Мальву скривило від запаху. Нудотний рефлекс досі бунтував. Чорноокий та русявий, довге волосся мав зібране у хвіст на потилиці, він різко біля неї зупинився. Чоловік співчутливо дивився на зелений колір її обличчя. Тим часом пролунав дзвін до вечері. Мальва ще раз чортихнулася і знову скорчилася в конвульсіях.

– Ага, тобі, голубонько, не до вечероньки. Ех, молоденьке-зелененьке. Ну хіба так важко стримуватися і не говорити тих покручених словечок, дівчинонько? Сама до кімнати дійдеш чи довести?

Хитнула заперечливо головою, ледве видавивши з себе: «Сама, а ви передайте той…»

– Мовчи-мовчи, солоденька, передам вістоньку, передам. Йди відпочивай, серденько. Ця божевільна баба, тобто Навія, кого хоч доведе. Знаю добре цю лиху су…

Приклав долоні до рота, прикривши слово, яка мимоволі ледь не вистрибнуло з нього. Мальва навіть кволо посміхнулася.

– Будемо вважати, що я цього не говорив, а ти нічого не чула, лебідонько, – і він по-змовницьки підморгнув Мальві. – Тобто я про пані Навію, а точніше, стару каргу Навію. Вона ще мене з твоїм батьком учила. Уявляєш, стара, як піраміди у світі Єдиного Бога. Ей, проклятий, друже наш, де ти там забарився? Твоя ґаздинонька ледве ногами перебирає, а ти мов слимак позаду плентаєшся?

Перед ними, наче нізвідки, вичаклувався знічений та переляканий проклятий. Припекало гидливо окинув постать проклятого, зморщив носа, квапливо відвів погляд убік, наче навіть звичайне споглядання почвари могло його чимсь образити чи забруднити.