Розділ «ЧАСТИНА 2»

— Та хоч гори мною рівняй! Немає життя без тебе, нічого немає…

Гафія хотіла сказати ще щось дошкульне, та зі здивуванням відчула, як стискується серце. І нахилилася до нього, з одним тільки словом.

— Любий…

Вони побралися за місяць, відразу по тому, як Гафійка стала католичкою, діставши в хрещенні ймення Ванда. Утім, ще дуже довго сама себе вона сприймала як Гафію. На честь повернення коханої в лоно Ватикану Ян закатав такий бенкет, що Лукулл вдушився би від заздрощів. А весілля вийшло ще пишнішим. Наречена, сяюча, гарна, викликала жваву цікавість у запрошених на свято чоловіків, і — як завжди — пекучу заздрість у жінок.

Вони прожили разом тринадцять років — неймовірно щасливих, божевільних, живих… Ян палко кохав свою Ванду, дуже тішився дітям — сину-первістку і доньці, а те, що більше воював, аніж був удома, — на те нарікати не випадало. І Гафія-Ванда не нарікала. Відьомство закинула, але й до балів та бенкетів була байдужою, гонорову польську шляхту не любила, спілкування обмежила чоловіком, дітьми та кількома паніями з тих, що бідніші, займалася виключно господарством і дякувала Богу за кожний прожитий день.

Мабуть, Богу набридли її нескінченні подяки.

Яна та Юрка, їхнього сина, вбили козаки в короткій сутичці — недостатньо, на жаль, короткій задля того, аби не лишити по собі трупів. Гафія, що знову була вагітна, на шостому місяці, скинула — то виявився хлопчик. Та й на цьому її біди не скінчилися. Родичі Яна обсіли княгиню, наче хижі круки, і почалося — суди, справи про спадок, відсутність законного спадкоємця чоловічої статі (ну ніхто ж серйозно не тримає жінку за людину, чи не так?) та загроза знову опинитися на вулиці, цього разу в компанії доньки Ядвіги. Коло замкнулося. Гафія пробувала повернутися до чаклування, та надто багато було Любомирських і надто мало в неї лишилося сил. У змарнілої до невпізнання, змученої, розчавленої горем жінки тільки й було, що гордість і військо ворогів.

І тоді вона перестала молитися Богу. А той, інший, прийшов і без її молитов.

Він запропонував Гафії угоду, і жінка погодилася без жодних коливань. Те, чого він прагнув, мало трапитися дуже й дуже нескоро, ті, кого він прагнув, ще не народилися. А силу, надзвичайну, бісівську силу вона отримала уже зараз. І їй дуже прислужився цей дарунок.

На усіх, дотичних до справи про розподіл Янового майна, включно із суддями та писарчуками, впали всі можливі біди і ще кілька неможливих докупи. Хто більше тямив, хутко відступився, а найбільш затяті пішли в землю годувати черв'яків. Смерть косила тих упертих цілими родинами, смерть була різною, але завжди — не своєю і до гикавки страшною. Вельми скоро рід Любомирських задля самозбереження мусив зупинитися і зоставити все як було. Як того волів би Янек. Все майно Гафія зберегла — для Ядзі. А для себе лишила помсту.

Він погодився їй допомогти. В ніч проти звершення вони довго розмовляли. Гафії пригадалося, що вона досить довго сприймала його як людину, хоча й знала, що це не так. І спитала навіть: «Навіщо це тобі? Те, що ти замислив?»

— Прийде ще мій час володарювати, — твердо відказав він. — Не скоро, як для людей, але напевне прийде. І мені потрібен предтеча. Хлопчик. Той, що народиться після сімнадцяти поколінь дівчаток у твоїй фамілії. Кожна з них буде сильніша за свою матір, але він володітиме силою їх усіх, і моєю теж. Він встановить належний порядок у всьому світі, і за ним прийду я.

— Що, як він не захоче піти за тобою?

— Ти не чуєш мене, жінко. Слухаєш і не чуєш. Я прийду за ним. І піду за ним. Але він буде мій, обіцяю. У мене є що дати йому. І є що забрати в нього.

— Душу?..

Він посміхнувся, кивнув.

— Це само собою. Ну й ще — спасіння.

Гафія тямила, що продала не тільки душу, а й майбутнє, і не лише своє, а й багатьох майбутніх поколінь, але їй було байдуже. Приспана тихим сімейним щастям лють на той увесь світ, про який говорив він, на той світ, що відняв у неї матір і хату, чоловіка та сина, пробудилася і пустила в грудях такі корені, що викорчувати її звідти можна було лишень разом із серцем.

Деколи Гафії здавалося, що тепер лють і була її серцем.

З виру спогадів та чорних думок жінку вирвав характерний тріск — той, з яким вогонь жере сухе дерево. З цим самим звуком двадцять років тому провалювалася в небуття материна хата. З ним же нині йшло в небуття це кляте село.