Розділ «ЧАСТИНА 2»

Звісно, вона сказала «так». А в чотирнадцять вже була матір'ю — щоправда, недовго. Первісток, хлопчик, народився завчасно — цьому посприяли Стецькові стусани в живіт вагітної дружини — і помер, не протягнувши й тижня. Після цього Стецько почав бити Гафію не лише руками, а й ногами, або й батогом, примовляючи при цьому:

— Що, забула вже, як я тебе з-під тину взяв — босу, в одній запасці?! Ні посагу, ні дому, ні родини! Думаєш, що хазяйка тут? Курва ти проклята, на лиці — янгол, та з лиця воду не пити! Відьмацьке сім'я, чортів рід!

І одного разу, коли муж особливо лютував, Гафійчин терпець увірвався. Стоячи в дерев'яних ночвах, гола-голісінька, мов Єва в перший день творіння — саме поливала розпанахану спину трав'яним відваром — Гафія глянула на Стецька так, що її очі немов засвітилися, замерехтіли дивовижним сяйвом, таким, що навіть чорні цяточки зіниць перетворилися на маленькі розпечені сонечка.

— Я повік не забуду твого добра, рідненький. Чоловік розгубився так, що навіть горлати перестав.

А незабаром він потонув у калабані глибиною по качину дупу. А все шинок та горілка — йшов п'яний, носом у воду впав та не зміг підвестися. І то ще диво було: пізня осінь, усі калюжі навколо на ніч підморозило, а цю ніби хто вогнем попід низу грів.

Перше, що зробила Гафія, ставши вдовою, — продала земельку Стецька, що її було вдосталь, тільки не обробленої. Лишила собі клаптик для городини, найняла чоловіків із сільських, аби ті зруйнували стару хату і звели нову, дерев'яну, просто-таки панську — грошей вистачило. Односельці йшли до неї неохоче, але працювали старанно і жодної відмови вона не почула.

На селі Гафію дуже боялися.

І ненавиділи — особливо жінки. Заздрили їй, пантрували чоловіків, що, йдучи з шинку, неодмінно, так чи інакше, а завертали до молодої вдови. Та нікого не приймала, гнала усіх втришия, та що це важило в очах засліплених люттю молодиць? «Вона ще й вередує, та відьма!» — бризкали слиною вони після служби. А одна, особливо затята, теж вдова і, за чутками, одна з численних полюбовниць тутешнього пана, про якого Гафія чула багато, та його самого ніколи не виділа, у неділю, після церкви, кинула в юрбу мирян:

— Спалимо відьму!

Їй не пощастило — того ж вечора черговий залицяльник, аби вислужитися, доніс це Гафійці. Наступної неділі войовнича молодичка впала прямо в церкві, і з неї піною вийшло Святе причастя. Язикату Хвеську скрутило таким вузлом, що не вирівняв ані костоправ, ані попові молитви.

Гафія не збиралася повторювати помилки своєї матері.

Більше відьму ніхто не займав. Її лишили в спокої на довгих п'ять років, аж доки вона вперше побачила пана цих країв. Ледве глянула на нього — і пішов її спокій за водою.

Пан саме повертався з походу. Мав ще інші, багатші села, то й нечасто навідувався на свої окраїни, але цього разу щось вело його туди — так він потім сказав Гафії. А спочатку жінка почула, як хтось стукає у двері проти ночі, і пішла відчиняти. На порозі стояв дорого та ошатно вбраний чоловік, білявий і пихатий, на позір — років тридцяти, в оточенні кількох вояків.

— Дай води, хлопко! — звелів незнайомець.

Гафія мовчки грюкнула дверима перед його носом. За якусь мить стук повторився.

— Я тобі що сказав?! — заревів пан, коли Гафія відчинила вдруге. — Хочеш спробувати моїх канчуків?! Чи моїх хлопців?!

— А ти хочеш, щоб у тебе руки відсохли, паничу? І у хлопців твоїх також?! Ліпше не займай мене, а проси добре, то й дістанеш напитися! А як ні, то йди собі з богом!

Пан отетерів. Озирнувся розгублено на своїх хлопців, що підсміювалися в нього за спиною, але чомусь не розгнівався, а зробив знак, аби піднесли ближче смолоскип, і в його мінливому світлі довго роздивлявся Гафію. Та також дивилася на нього, лише зараз помітивши, що пан під мухою — не те щоби геть п'яний, але скоро буде.

— А я знаю, хто ти, — раптом переможно заявив пан. — Ти відьма тутешня. Про тебе все Нічне чутками повниться. Аж гуде…

— Я не тутешня.