Розділ «ЧАСТИНА 2»

— Ну то щасливої дороги, паничу!

Невідомо, якими манівцями водив його нечистий, але до шинку Ян Любомирський, шляхтич тридцяти років та удівець, втрапив, аж коли світало. Мокрий як курка, бо цілу ніч падав дощ, злий як пес і розгублений. Важко сів на дерев'яну лаву, спорожнив кухоль квасу, піднесений служницею, і зітхнув. У вухах і досі бринів мелодійний голос: «Ну то щасливої дороги, паничу!»

— Відьма, — пробурмотів він, удаючи, що не чує кепкування своїх жовнірів — ті дісталися до шинкарки та горілки без пригод і вже встигли й нализатися, і протверезіти. — Паничем мене обізвала, а не паном, як належить, і взагалі — звела! Відьма! Не дарма про неї поговір йде! Не треба мені було в неї ніц просити, навіть води!

До покоїв — і хто тільки обізвав ті злиденні, обшарпані кімнати в корчмі таким пишним словом?! — не дійшов, забракло сили. Кульгаючи — від вологи та довгої дороги розболілася стара рана в лівій нозі — сяк-так дістався до стайні, упав там на запашне сіно і так і заснув під сопіння коней та шум дощу. І проспав аж до ночі. А прокинувшись, покликав гайдуків. Слухаючи наказ пана, ті кивали і масно всміхалися. Таке вони чули не вперше і, далебі, не востаннє.

До Гафійчиної хати панські пси дісталися перед першими півнями. Двері вибили, і доки сонна господиня, не тямлячи, що трапилося, плуталася в полах натільної сорочки, намагаючись зіскочити з лежанки, її хутко сповили в якусь тканину міцні чоловічі руки. Гафія не кричала і борсалася радше із впертості, а не тому, що справді сподівалася на звільнення. Часи тоді були смутні, важкі, й не одна дівка зникала отак-от нагло, часом з ярмарку чи з-під церкви, а деколи і з батьківського дому. Те, що Гафія була удовою, нічого не міняло, лише спрощувало справу.

Жінку довго везли, перекинутою через коня, — так довго, що вона втратила лік часу і дозволила собі зомліти. Такою — зв'язаною, змученою — вона була безсила, хоч боялася зізнатися в цьому навіть сама собі. Отямилася Гафія в панській світлиці, та такій просторій, що одна була більшою за все її обійстя; жінка лежала на перині, а на краєчку ліжка сидів Ян. Гафійка зовсім не здивувалася.

— Насильничати хочеш? — втомлено спитала вона, підперши щоку долонею. Ян розгублено заморгав, наче почувши щось таке, що йому й на думку не спадало.

— Гафійко, серце моє, — хрипко прошепотів він на видиху, — чуєш, я ім'я твоє знаю, та ти, певно, не знаєш, хто я. Я не простий шляхтич, я — князь, рід наш давній…

— Давній рід, кажеш? Весь наш рід давній, людський, що від Адама та Єви йде. А князь не той, хто в жупані, а той, хто в людей у шані. Чого тобі треба, не питаю — про те сама відаю. Тільки… нащо це тобі? Дівок забракло?

Янек схлипнув і раптом упав на коліна. Молодиця лише головою похитала.

— На коліна — перед хлопкою? Геть розуму позбувся?

— Так, — зі стогоном визнав він. — Так. Очі твої побачив, уста рожеві — й геть пропав. Позбувся розуму, квіточко моя…

— Не твоя, князю. Ой, не твоя.

— Пусте. Бо я твій, кохана. Раб твій, слуга… Волієш, щоб я помер заради тебе? Тільки накажи!

Гафійка чомусь не відчувала гніву. Лише щеміло в грудях, озиваючись до благальних карих очей, що дивилися на неї… з надією? Такі теплі очі… може, розтоплять ту кригу, що взялася на її душі? Та відповідь жінки прозвучала пихато:

— Овва! Що вельможне панство вчинить, якщо прознає про твою мову? Раб холопки — таке сказав! Та й користі мені немає в смерті твоїй, князю…

— Ян, — він все ще не піднімався. — Так мене звуть.

— Та не звала я тебе, Яне. Сам прийшов. Зі злом. Мене викрав, смішний… Ти забув, хто я? Що з тобою зробити можу, знаєш?

— Байдуже. Все — байдуже. Ти будеш моєю, або роби зі мною що хочеш.

— Навіть землю тобою орати можна?