Розділ «ЧАСТИНА 2»

ГЛАВА 12

Поперед батька в пекло

Надмірна цікавість загрожує втратою раю.

Бен Афра

— Господи, та тут мертві пташки! — плаксивим голосом повідомила Одарка.

— Де? — невдоволено відгукнувся Павло. Бляха-муха, з того часу, як вони лишень підпливли до берега, ця тупувата дівка тільки й робить, що скиглить щохвилини. «А може, не треба?», «а як там хтось є?», «а раптом нас упіймають?»… Якби не її звичка носити коротенькі платтячка, які при найлегшому подуві вітерця дарують можливість милуватися білими трусиками хазяйки, і не видатні цицьки, що на кожному кроці ледь не вивалюються з вирізу, фіг би він узяв із собою цю дурепу. У Пірновому тьолок вистачає, хай, може, й не таких фігуристих, але цілком підходящих, щоби відсвяткувати повноліття як годиться. Та він вже давно поклав око саме на Одарку. Ех, чого вони всі чим гарніші, тим дурніші? Спеціально позичив у брата моторку «Романтика», щоби покатати її Десною, провести екскурсію закинутою базою відпочинку, а потім спокусити і трахнути на лоні природи (про останній намір, втім, Павло завбачливо змовчав), а вона замість радіти й дякувати ниє й ниє… Ну та нічого. Все ж таки Одарчині м'які форми варті її нудіння. Оно вже база попереду, зара' заспокоїмо, приголубимо, знайдемо затишну місцинку… зате потім усі пацани йому заздритимуть. І брат теж буде на нього по-іншому дивитися… По-дорослому. Так що треба потерпіти.

— Ну? Де твої пташки?

— Оно! — тицьнула Одарка пальчиком з неакуратно нафарбованим нігтиком кудись униз. — Під ноги подивися, блін! Вони тут скрізь! Я боюся.

Павло опустив погляд на землю і дійсно зауважив кількох птахів, що лежали у траві догори лапками. Шпаки, горобці, кілька голубів і навіть сорока. Лежали, схоже, вже не перший день. Він пнув ногою один з трупиків.

— Тю ти, розкричалася. Ну то й що? Мертвих птахів не бачила?

— Бачила, але ж не стільки одразу!

— Ну то це ж ліс, тут пташок більше, от і трупів теж більше, — припустив Павло, не збираючись дозволити такій дрібниці, як кілька дохлих горобців, зіпсувати заплановане. — Може, надзьобалися десь отруйного зерна і прилетіли сюди помирати. Логічно?

— Ну.

— То чого рюмсаєш?

Він обережно, але рішуче обійняв Одарку за плечі й притулив до себе. У відповідь на дотик у його штанях майже відразу ж завовтузилося й почало твердішати. А ця квочка все ніяк не могла відірвати погляд від пернатої дохлятини. Подумки вилаявшись, Павло якомога ніжніше потяг її за собою:

— Ходімо. Покажу тобі тут усе.

Насправді дивитись майже не було на що. Ще років із вісім-десять тому це була пристойна база відпочинку під назвою «Сонячний бір». Складалася вона з одного цегляного триповерхового корпусу і десятка дерев'яних будиночків просто в лісі, неподалік узбережжя Десни; плюс дитячий майданчик, поле для гри в теніс та волейбол, магазинчик, кафе і ще якісь дрібні господарські будівлі. Чому власники не змогли звести кінці з кінцями й покинули пансіонат напризволяще, невідомо, але з тих пір «Сонячний бір» потроху занепадав і нині перетворився практично на руїни. Будиночки знесли, лише фасад корпусу вцілів і тепер витріщався з-поміж дерев порожніми вікнами без рам і шибок. Чому базу досі ніхто не прибрав до рук і не перебудував, наразі теж було невідомо. Головний корпус час від часу слугував пристановищем бомжам, одного разу там навіть переховувався якийсь збіглий ув'язнений (тут його і взяли знову, до речі), але найчастіше будівля, як і решта бази, була абсолютно порожньою. Павло сподівався, що такою вона є і зараз. На крайняк він прихопив із собою викидний ніж — хай краще ніхто навіть не намагається заважати йому замолодити цю дівку…

Вони пройшли доріжкою із зарослих високою травою бетонних плит повз напівзруйнований дитячий майданчик, де їм заклякло посміхалися цементні скульптури персонажів мультфільмів з відбитими частинами тіл та шматками арматури замість кісток. Павло без упину говорив — про свої попередні вилазки сюди, про історію бази, про те, який шикарний вид відкривається з вікон третього поверху. Мета цього патякання була одна — забалакати Одарку та переконати в тому, що вони чудово проводять час. Якщо вона й далі смикатиметься від кожного тріскоту гілки та проситиметься додому, на нормальний секс можна не сподіватися.

Балаканина не дуже зарадила. Спочатку дівчина слухала, але коли вони проминули гігантські діри вікон колишньої їдальні та наблизилися до отвору, що колись був чорним ходом, то знову завела свою пісню: