Розділ «ЧАСТИНА 2»

— Ну… я не знаю. Може, під кайфом був…

— Це ми зараз також перевіряємо. Забалдіти, значить, Філя теж полюбляв?

— Не без цього, — нейтрально знизав плечима Лясовський. — Важкої наркоти не вживав, але інколи любив підігрітися. Амфетаміни, стимулятори, «екстезі»… Ну, як уся клубна молодь.

— Угу, угу. Чудова була людина. — Капелюшний пожував губами, думаючи про свідчення Тамари, потім запитав: — Як гадаєте, міг Зорев мати справи з релігійною сектою?

Свідок щиро здивувався.

— Не зрозумів. Зі свідками Ієгови, чи що?

— Не обов'язково, але в цьому дусі. З будь-якою сектою, де б йому промили мозок і перетворили на фанатика.

— Гм… дуже сумніваюся. Філіп від будь-якої релігії був далекий, не вірив ні в бога, ні в чорта. Принаймні, раніше він так стверджував. Хоча… взагалі-то, щось фанатичне в ньому було останнім часом, так. Тільки не думаю, що воно пов'язане з релігією.

— Зрозуміло… Ви сказали: «руки сверблять когось придушити». Тобто Зорев справляв враження людини, здатної на вбивство?

— Ну, це я фігурально сказав, — мовив Лясовський. — Хоча, як на мене, будь-яка людина здатна на вбивство… Залежить від обставин. А що, Філіп когось із собою прихопив?

— Ні. Просто намагаюся скласти його психологічний портрет. Дякую, пане Лясовський, поки що ви вільні. В разі потреби ми вас викличемо.

Він дочекався, доки за спиною свідка зачиняться двері, потім втомлено потер лице долонями. Дурня якась усе це. Але поки що скидалося на те, що версія відьми має право на існування. Що, як уся та маячня, яку вона несла, — то дійсно правда? Усі ці кодування, програмування, чорні діри та підпільні секти?.. Тоді справа дохла. Гірше не придумаєш.

Тамара висловлювала припущення, що коли секта справді сильна і кровожерлива, то може практикувати людські жертвоприношення. Вона пропонувала звернути увагу на повідомлення про зникнення людей і спробувати простежити в них закономірність. Після цієї поради терпець Капелюшного увірвався і він випровадив її разом з клятим Вереснем. Але зараз подумав: чом би й ні? Раптом вона має рацію? Він уже був готовий повірити в будь-що, аби воно було хоч трохи логічним. А відмовити Тамарі в наявності логіки аж ніяк не виходило.

Але з чого почати? Як у морі щогодинних людських зникнень відшукати потрібні краплі? Пригадавши все, що він читав у різного штибу пресі про секти та сатанинські ритуали, Капелюшний припустив, що таких божевільних, певно, найбільше цікавлять немовлята. Або діти. Уявивши це, проти волі смикнувся. Він сам був батьком і залюбки роздер би на шматки кожного, хто підняв би руку на дитину. Однак зникнень немовлят останнім часом у столиці не фіксувалося — за це Капелюшний ручався. Старші дітлахи зникали зі звичайною, якщо так можна висловитися, періодичністю. Більшість просто тікала з дому, від п'яниць-батьків, або вирушала на пошуки пригод; деякі, на жаль, ставали жертвами різнокаліберних збоченців. Простежити долю останніх було вкрай важко — дорослі вилупки дуже старалися не залишати слідів.

Аби підстьобнути втомлений мозок, капітан закурив іще одну цигарку і спробував, як завжди робив у таких ситуаціях, зайти з іншого боку.

Отже, якщо тимчасово відхилити версію про дітей, то… що? Капелюшний почухав підборіддя. Якби, боже борони, він був би схибленим сектантом і конче мав зарізати когось тишком-нишком, то кого саме обрав би як жертву? Незнайомця, випадкову людину — щоб ніхто не зміг прив'язати її зникнення чи загибель до нього, до виконавця. І якогось самітника, бажано зовсім без родичів — більше шансів за те, що такого не шукатимуть. Просто нікому буде шукати. Склавши ікс та ігрек, отримуємо зет, як любив повторювати Вересень… чорти б його дерли. Отже, маємо дві умови, а підходить під них ординарний столичний бомж. Який-небудь волоцюга. Скільки їх — жебраків, що христарадствують у метро та підземних переходах, калік, що живуть на київських вокзалах? Дохріна, ось скільки. Вибір дуже широкий, та, можливо, вибір, як такий, гіпотетичним сектантам і не потрібен. Може, їм аби був живий організм.

Капелюшний докурив, покашляв, відкрив кватирку і, ще трохи поміркувавши, подзвонив по внутрішньому телефону до приятеля-старлея, що займався справами про викрадення людей. Коротко оповів, що приблизно йому потрібно. І, на свій чималий подив, у відповідь почув, що тому є що показати.

Додому Тамара знову повернулася разом із Вереснем — той відвіз її на своєму «саабі». За всю дорогу вони не обмінялися й парою слів, кожен подумки перетравлю вав події цього божевільного дня. Роман міркував про те, що йому краще за все буде зараз поїхати до своєї халупи, завалитися нарешті спати, викинути з голови магію, грудасту відьму та її симпатичну співмешканку і повернутися до звичного ритму життя «чергування-сон-пиятика-похмілля». Принаймні, в цьому випадку більше не повинно бути ніяких трупів. Тамара ж пригадувала свій нещодавній сон і в ньому пораду сина відступитися. Може, так і варто вчинити? Здається, сили занадто вже нерівні. Навіть якщо вона знайде Ритку, то чи зможе протидіяти силі, яка на раз-два робить з людини ляльку-камікадзе? Хто їй дорожчий, врешті-решт, подруга чи син? А як вона не здужає, програє й Іванко лишиться без матері? Він, до речі, повертається з моря післязавтра — то чи не краще зосередитись на цьому і забути про все інше? Ритка вляпалася по вуха, але то тільки її вина. Вона знайшла те, що шукала. А сама Тома аж ніяк не супервумен, що за першим покликом знедолених перевдягається в телефонній будці в синє трико і летить на допомогу. Вона лише смертна жінка з орендованим на короткий проміжок часу даром… за який, може, ще доведеться доплачувати.

Так само мовчки вони під'їхали до будинку на Куренівці. Вересень зупинив авто навпроти під'їзду, втомлено склав руки на кермі й глянув у Тамарині очі.

— Все? — спитав він. Та знизала плечима.