Розділ «ЧАСТИНА 2»

— До зустрічі, Желю… До скорої зустрічі.

Останні слова повисли в повітрі, а заднє сидіння спорожніло.

Знову дихати глибоко Желя почала лише за Вишгородом. Разом із киснем прийшло підтвердження побоювань, що становище таке ж паршиве, як вона й очікувала. Якщо не гірше. Ніхто не збирається її відпускати добровільно, а тим більше дозволяти втекти. Тож які ще варіанти залишаються?

Тамара Сотник.

Останнім часом це ім'я неодноразово проскакувало між Маргаритою і Краєм — той чомусь дуже цікавився особою цієї невідомої мадмуазелі, з чого Желя зробила висновок, що незабаром ту також збираються навернути на потрібний шлях. Особливо ретельно він допитувався про якийсь дар, яким нібито володіє Тамара. З тих крихт інформації, що вдалося почути, стало зрозуміло, що дамочка займається відьомством чи чимось подібним. Отже, Край продовжував набирати під свої крильця особливо обдарованих. І, судячи з рівня його зацікавленості, ця Тамара мала виявитись чимось особливим.

Прикриваючи свідомість думками про макове поле, Желя вирішила, що мусить знайти її першою. Щось підказувало, що саме ця жінка зможе допомогти їй вийти з гри… вийти живою.

ГЛАВА 15

Про примхи сумління

Шукайте, і буде що втрачати.

Валерій Афонченко

Третім свідком після Тамари й Вересня, котрих Капелюшний нарешті відправив геть з очей, у нововідкритій справі імпровізованого харакірі Зорева був Богдан Лясовський, телевізійник, що працював з новоспеченим самогубцем на парі програм. За його словами, він сьогодні мав зустрітися з Філіпом у тому бісовому японському ресторані, щоб обговорити якесь нове шоу, але запізнився на півгодини і приїхав, в акурат коли з харчівні виносили тепленький труп колеги. Видовище справило на нього враження — Лясовський досі нервово сіпався на стільці, а кожне питання доводилося повторювати двічі. Капітана це починало втомлювати.

— Пане Богдане, питаю ще раз: чи помічали ви якісь зміни в характері загиблого останнім часом? Якусь неадекватність, щось таке, що здавалося дивним…

— Та він завжди був дивним, скільки його пам'ятаю, — розсіяно відказав Лясовський. — У цій сфері зараз усі з клопами в голові. Шоу-бізнес, знаєте… Щоправда, під кінець Зорев якийсь геть смиканий став.

— Конкретніше.

— Ну… частіше зривався на оточення. Він і раніше гиркав на своїх, але останні пару тижнів був узагалі сам не свій, ледь не лайном з рота бризкав. Працювати з ним набагато важче стало. Трохи щось не так, як він хоче, — і починаються істерики, вищить, як баба. Волав щось про те, що має шанс досягти просвітління, а сам возиться з дебілами…

— Той ще був хлопчик, так? — покивав Капелюшний. — Просвітління, кажете? Знаєте, що він мав на увазі?

— Уявлення не маю. Він багато різних дурниць верз у такі моменти.

— Як гадаєте, в загиблого міг статися аж такий напад істерики, що він з'їхав з рейок і сам укоротив собі віку?

— Собі… — Лясовський на мить замислився. — Не впевнений. Інколи здавалося, що в нього руки сверблять когось придушити, але себе… Ні. Він себе дуже любив. Манікюр-педікюр, ля-ля-тополя… По фітнес-салонах бігав, у солярії смажився… Не міг він сам себе розпанахати.

— Але ж розпанахав. — Капітан витрусив з пачки останню цигарку й закурив.