TextBook «Нам давно пора зустрітись», – відказав Олесь, перехоплюючи погляд товариша.
«Ось ми й зустрілися, – промовив пошепки Ферлей. – Що маєш мені сказати?»
«Та невже ти забув…»
«Нічого я не забув, – перебив Іван Олеся і вперся в нього неприязним ворожим поглядом. – І ти забудь назавше… Ми затіяли дитячу гру, а розплачуватися будемо за неї, як дорослі… Я тебе не бачив, Олесю. І раджу: живімо, як миші під мітлою…»
«Тебе влаштовує мишачий комфорт?»
«Під мітлою – то ще не за ґратами. Під нею можна якийсь час перебути в безпеці…»
І Ферлей квапно подався вниз Личаківською, не оглядаючись.
А Олесеві пригадалася стріча в рибальській хатині біля грушівської поромної переправи з керівником Крайової екзекутиви Львом Ребетом і зв'язковою Коновальця Заячківською, – згадався той погордливий Іванів вигук вслід сільському парубкові, який збоявся небезпеки й покинув збір: «Цей уже вийшов з печаттю ганьби!» Якою дорогою пішов той парубок, Олесь не знав, та печать ганьби побачив щойно на чолі Ферлея й подумав, що краще було йому зоставатися в хорі Рубінгера й не спокушатися звабою підпілля, яке йому, певне, здавалося заманливою романтикою, а нині довелося зазирнути в його каламутне провалля…
Під час перерви підійшла до Олеся студентка медінституту – функціонерка «Нової генерації» Влодзя Ковалишин і порадила йому зникнути на якийсь час зі Львова: цієї ночі з гуртожитків і квартир забрали воронками декілька десятків хлопців і дівчат. Хтось сипле…
Це тривожне попередження Олесь сприйняв спокійно, йому ж нікуди втікати, зрештою – що громаді, те й бабі… Та й де йому заховатися від розправи, якщо вже опричники НКВД поклали на нього зловісний знак.
Коли вертався із занять до своєї квартири на Пісковій, позаду нього із скрипом гальм зупинилося авто, з нього вискочили два гевали, скрутили Олесеві назад руки, заштовхали до машини, й вона рвонула з місця, мов собака з прив'язі…
Тюрма на Замарстинівській була переповнена, в камері тіснилося до двадцяти хлопців, сусідню камеру набили дівчатами. В'язні перезнайомлювалися, були серед них такі, які знали морзянку, вони прикладали горнятка денцями до стіни й вистукували зубними щіточками, дознаючись у дівчат, а дівчата у хлопців, хто їх видав. Й нарешті з'явилася інформація, в яку важко було повірити: сипле довірена особа провідника Крайової екзекутиви Клима Легенди – Максименко, якому вдалося створити у молодіжній організації сітку сексотів.
На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур.
«Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини – у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно… А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім'я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, – це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?»
Тіло в Олеся дерев'яніло, та він умовляв себе: мені не страшно, страшно зрадити присягу, бо як після того жити?
«Я не належав до ОУН», – відказав Олесь.
«А коли ми зведемо тебе на очну ставку з твоїм однокашником, що тоді скажеш?»
Олесь мовчав.
Слідчий натиснув на ґудзик, і до підвалу конвойний увів блідого від страху юнака. Олесь проковтнув гірку спазму, щоб не скрикнути: був то Іван Ферлей – нікчема, облита брудним потом, миша з божевільним блиском в очах, яку на мить випустили з-під мітли.
Й заговорила миша тремтячим голосом:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Торговиця» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 16. Приємного читання.