Розділ «Частина друга»

Та зчахла Нуся, згасла, немов пасхальна свічка, й на цьому місці не залишилося по ній навіть сліду. Під липовою стіною Студентського парку стоїть чепурний будинок Антошка Дзівака, й живуть у ньому чужі люди, а господарі навіки пропали в Сибірах…

Й Олесеві батьки теж десь там загинули… Почуття провини й досі не згасає в Олеся, і в Нусі не згасло б, якби жила; ми обоє винні, – стогнало каяття в душі Олеся, – але чи б не каявся я в стократ тяжче, якби не вчинив так, як сотні, тисячі, мільйони наших людей, і чекав у безпеці ласки Божої? А чи прийшла б та ласка без нашого чину – та ні – без жертв ще ніхто свободи не здобув…

І зринув у думках Олеся інший спогад: йому дозволено вернутися із заслання до Міста, судимість знята, невільники, які вижили у концтаборах, поприходили на свої обійстя. Олесів дім ніби чекав на нього – занепалий, на подвір'ї бур'яни, на даху дереза, грибок з'їдає стіни, а гімназійного педеля Штефана Січкарні і його господарної жони Фросини немає, щоб дали домівці лад. Однак Олесь не має права зайти до неї, він оббиває пороги міського уряду, та дозволу на вселення не дістає: ви не маєте документа, що цей будинок ваш, і заповіту на спадщину не маєте… Та врешті хтось йому радить звернутися до голови Міста, й Олесь добивається прийому…

На нього, не підводячись з-за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб'юся, – скрушно подумав Олесь, – треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг…

Та це ж Іван Ферлей – невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження…»

Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з-за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста.

Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок.

Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто-небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців – з їхніми хвостачами, перескічками, свинками – не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш… То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра – чорна виграє, біла програє! то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки – від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить…

Олесь зупинився перед яткою з пірамідами білих, мов прафіна, спасівок – не для того, щоб, вторгувавшись, купити їх, а щоб послухати вельми цікаву розмову двох підстаркуватих жіночок, які за його спиною молодість згадують, – їм здавалося, що вони шепочуться, а почути їх можна було аж біля Крупникового млина.

«Як собі пригадаю, – піворила одна, – кинув він мене між кущі у траву, гейби мав мене за околота, а було це на Грушівському перевозі, й почав мене товкти, ніби ціпом сніп невимолочений, і так мені файно стало, що я аж заспівала. І відтоді кожного разу під час цієї роботи-то співаю, то вівкаю, як та дівуля на весільних заводинах…»

«Тому то ти аж трьох чоловіків поміняла й жодного нині не маєш, – хихикнула друга із заздрістю, щоб такої втіхи, щоб аж заспівати, не довелось їй ні разу зазнати. – Що вмієш добре вівкати, то ще повірю. А як співаєш – не раз уже чула: як затягнеш у церкві «Господи помилуй», то дяк замовкає, а по селу всі пси виють, як ті вовки на місяць. Тому й чоловіки від тебе втікають…»

«А хіба ліпше, кумо солоденька, – огризнулася перша, – як ти не те що співати, а й повітря по-людськи випустити не вмієш… Не годна-м терпіти тих, що ні з глови мови, ні з дупи перду…»

«Базійкай собі, що забагнеться, але скажи мені по правді, під ким ти нині співаєш, коли вже третій хлоп від тебе втік. Хіба що під тими сторонськими огирями, з якими волочишся по зарінках, як та лахудра…»

«Говори собі свеї… Може, я й лахудра, прецінь чоловіка не маю, але признаюся тобі, як на сповіді: ще й дотепер деколи пам'ять трачу…»

«Агій на тебе, безстиднице, дав би тобі Бог здоров'я!»

Олесь оглянувся: чи ж то не панна Ганя і пані Аделя повставали з ліжок і, як колись, посеред вулиці пліткують?… Та ні, зовсім не знайомі ці жінки, але які подібні! Видно, в Місті живе ще прадавня традиція базарних інтермедій…

На краю майдану, від зарінку, сидів за розставленим на землі старовинним мідним посудом – мидницями, збанками та чашами – старий, як і посуд, чоловік, певне, колекціонер, і говорив сам до себе, незважаючи на людей, які байдуже його минали, вів він цікаву мову про стародавні часи, бо й належиться таке оповідати антикварові:

«А чому, гадаєте, Карло XII програв битву під Полтавою? Войська мав замало? Та де! Зв'язався на свою голову з козаками, а ті у нього коней крали і циганам продавали… Отаке-то…»

По хвилині почав він з іншої бочки:

«Як за першої війни воював я на італійському фронті, то в костьолах таких пань бачив, що лишень цьом та й люлю! Довгі сукні землю коронками замітають, а в нас що? Прийде фіфа до церкви у такій короткій спідниці, що як вклякне, то, вибачайте, дупу видно, а ксьондз на те дивиться й ніц не каже…»