Розділ «Частина друга»

Готовий був до всього: іншої дороги не залишилося для нього у всьому світі, та він усе ще стояв, наче зважував свої сили.

За Старим Знесінням протягнулася вузька долина, що добігала до недалекого Голоска, заступленого вільховим узліссям; ліворуч, під самим обрієм, виднівся кожух брюховицьких лісів, а на західному прузі підпирали небосхил високі доми Левандівки… І краю цій землі немає, і як могло так статися, що весь безмежний простір України віками заполонений чужинецькими зайдами, а ми – ізгої на власній землі… Та коли страх і нерішучість добираються навіть до мене, то хто вийде на битву, хто поведе за собою тих, які ще дужче за мене сумніваються у власних силах?

Врешті вагання покинули Юрка, й він збіг крутосхилом у безодню Старого Знесіння.

Не стукаючи у двері плебанії, різко відчинив їх, готовий до смерті боротися з напасниками. Однак у прихожій було сутіношно й тихо, з кімнати вийшов високий чоловік у чорному халаті – був то не священик, може, паламар або диякон; чоловік наблизився до Юрка й, вичікуючи, пронизував його гострим поглядом.

«Що скажете?» – спитав суворо.

«Підняв шапку, човни стали», – проказав Юрко й чекав відповіді на свою частину пароля.

«Нехай ворог гине!» – відказав чоловік. Обличчя його розпогодилося, й він, не гаючись, почав давати Юркові розпорядження.

«Назвіть себе… Гаразд. Тепер уважно слухайте… У Синєвидному – третя хата скраю, при дорозі, пароль цей самий. Ваша трійка: ви, Олесь Шамрай, Піскова, 3 – в медичний інститут збирається вступати, й Іван Ферлей, він зі скрипкою ходить на заняття в консерваторію. Про Синєвидне повідомте лише одного, будуть потрібні стрічі. Хай то буде Шамрай. Ви його добре знаєте?»

«Ми з ним вчилися у Міській гімназії».

«Ну то все… Йдіть від мене голосківською долиною. Ви абітурієнт Політехніки, ходите на консультації до професора Сербина. Напевне, знаєте його… А нині вийшли прогулятися Кайзервальдом…»

…Першого жовтня 1939 року у Львові запрацювали школи й інститути. Олесь Шамрай записався в медінститут на фармацевтику, де був недобір, і він не мусив складати вступних іспитів… Після зустрічі з Юрком Сербином тримав від ОУН завдання очолити міжвузівську молодіжну організацію «Нова генерація», якою керував з Кракова колишній в'язень польських тюрем, засуджений на Варшавському процесі до смертної кари нинішний провідник революційного відламу ОУН Степан Бандера.

В оунівському підпіллі запанував мобілізаційний дух. Олесь відбував систематичні зустрічі з керівниками трійок, організовував явочні квартири й підтримував зв'язок з Юрком Сербином.

У бойківських горах поблизу Парашки, у занедбаній лісничівці, старшина Карпатської Січі Теодор Довбек заклав для волонтерів військовий табір, куди сходились колишні січовики, уцілілі під час мадярського погрому на Червоному полі біля Хуста. До них прилучалися хлопці зі Славська, Корчина, Синєвидного, й коли їх набралося чотири чоти по тридцять чоловік, почали магазинувати в бункерах зброю, відібрану в жовнірів польської армії, розгромленої німцями; займалися стрілецькою підготовкою, вивчали картографію, виходили на бойові вправи. Вишкільними таборами – у Синєвидному, Уторопах та Збаражі – керував Крайовий провідник ОУН Клим Легенда.

Й чим жорстокішими ставали більшовицькі репресії в Галичині, тим активнішала військова підготовка ОУН до повстання. Провідник ОУН Бандера закликав зберігати сили до того менту, коли розпочнеться війна між Гітлером і Сталіним, однак втримати від революційного чину молодь, яка обрала своїм вождем не поміркованого Андрія Мельника, а радикального бійця Степана Бандеру, було вже неможливо.

У жовтні колишній провідник ОУН Володимир ТимчійЛопатинський перебрався через Сян до Кракова, а у грудні із своїм бойовим загоном вернувся на окуповану совєтами територію, щоб підняти у Львові повстання. Оунівську боївку Лопатинського, яка йшла на з'єднання із синєвидським вишкільним куренем, оточив енкаведистський підрозділ у селі Устиянові. Оточені в сільській стодолі повстанці підірвали себе гранатами, тільки два стрільці і зв'язкова цілий тиждень добиралися снігами через грушаницькі ліси й росохатські узвори до вишкільного табору, що заховався в пропастях бойківських гір поблизу Парашки.

У той самий час у Збаражі роз'юшений депортаціями й арештами люд зайняв сільський комітет і вивісив на даху установи синьо-жовтий прапор.

Окупанти зреагували миттєво. У Львові й по всьому Галицькому краю розпочалися повальні арешти. Студентів викликали з лекцій до деканатів, й вони вже не поверталися, забирали й учнів зі шкіл. На тортурах діти по-різному поводилися: хтось не витримував мук і наговорював на себе, деякі гордо признавалися до членства в ОУН, а хтось ламався й видавав товаришів…

Іван Ферлей на явочну квартиру не з'являвся. Олесь не знав його львівської адреси, й закрадалася до нього тривожна думка, що його заарештовано. Аж одного ранку, коли виходив з Піскової на Личаківську, щоб перейти на Пекарську, де медінститут, впритул наткнувся на Івана, який спускався з Куркової до Винниківського базару. Йшов він обережно, гейби по льоду ступав, а футляр із скрипкою висів у його лівій руці, немов прив'язаний; Ферлей раз у раз оглядався й, зупиняючись, пропускав перехожих повз себе, виминав поглядом зустрічних – у його напруженій ході відчувалися непевність і страх.

Олесь заступив товаришеві дорогу, той стрепенувся, і з його розхилених уст мало що не зірвався крик. Здалося Олесеві, що Ферлей його не впізнав, а той таки не хотів впізнавати: поминав його, сліпо дивлячись поперед себе. Олесь сягнув рукою до Іванового плеча, але той різко вивільнився й спитав упалим голосом:

«Чого тобі треба?»